Потоваришували пенсіонери…
Пустує тепер хата Бориса Казимировича, ніхто не наважується до неї зайти. Кажуть, що оселилося там відьмацьке кодло.
І коли ніяк не можна обминути її, то проходячи, хрестяться, а в пам’яті зринають ті страшні події.
– Коли доводиться бувати біля цього дачного будиночка, кожного разу згадую про Казимировича, – каже житель Бородянського району Микола Олексійович. – Про рудохвостого Лускунчика, який гавкав не злостиво, а так, для виконання собачих обов’язків. Не забувається й Мурчик із граціозно вигнутою спиною й довжелезними вусами. Не раз дивувалися сусіди, як ці двоє чотириногих друзів схожі характерами на господаря. Такі ж довірливі й добрі. Жили втрьох душа в душу, поки не з’явився в їхньому домі чужинець…
Страшна таємниця лісу
До Бородянського райвідділу міліції надійшов тривожний сигнал. Житель села Пороскотень знайшов на своєму подвір’ї ногу чоловіка, яку притягнув із лісу його собака. На місце одразу виїхала слідча група.
Місцевий дільничний тоді пригадав, що днями до нього звернулися селяни з приводу загадкового зникнення їхнього сусіда: 90-річного дідуся. Тож у міліціонера були підстави припустити, що знайдена частина тіла може бути саме його.
– У наших краях блукати поодинці лісом небезпечно, – продовжує Микола Олексійович. – Трапляються голодні вовки та зграї безпритульних собак. Найчастіше люди зникають восени, коли в азарті грибного полювання втрачають пильність. І заходять у такі нетрі, звідки вороття назад немає.
Однак рідня, яку викликали для упізнання, запевняла, що страшна знахідка на дідусеву ногу не схожа. Почали ретельно прочісувати весь ліс і таки натрапили на схованку.
Про те, що знайшли, селяни ще й досі не можуть говорити спокійно. У лісній гущавині натрапили на дві бочки, а в них… Це просто жах! В одній тулуб чоловіка, в другій – закривавлена ковдра. Спочатку оніміли від побаченого, але оговтавшись, взялися за подальші пошуки. Під березою в снігу знайшли голову. Отоді і впізнали нещасного: то був зниклий кілька місяців тому дачник Казимирович…
У власну душу нікого не впускав
Про себе 67-річний пенсіонер не дуже розповідав людям. Знали лише, що має у столиці квартиру, яку здає в найм. Із того й живе. Онуків та дітей у нього на подвір’ї ніколи не бачили, тому й вирішили, що одинак.
– Любив випити чарку-другу, однак п’яницею не був, – розповідає Леонід Миколайович. – Бувало, коли йде вулицею веселий, балакучий, сусіди знали: старий «під мухою», але не дошкуляли тим. До хати його завше супроводжував Лускунчик, який до господаря в таких випадках нікого не підпускав.
Єдиними рідними душами у Казимировича були кіт Мурчик і песик Лускунчик. Пригадують сусіди, як дідусь боровся за життя Лускунчика. Уперше за багато років побачили, як плаче старий. Він не знаходив собі місця від думки, що може втратити песика. Блукав старий у лісі, вишукуючи за порадами місцевих знахарок лікувальні трави. Обробляв старанно рани й годинами не зводив очей з пораненого друга. Лускунчик вижив, і старий знову звеселів.
Казимирович почав товаришувати з іншим дачником – Олександром Дем’яновичем. Розповідали один одному історії зі свого життя. І з’ясували, що мають багато спільного. А згодом уже так зріднилися душами, що Дем’янович залишався гостювати у товариша на кілька днів, посилаючись на відсутність опалення на власній дачі. Звісно, разом їм цікавіше стало жити. Одначе селяни не схвалювали цю дружбу.
– Начебто й схожі були ці двоє пенсіонерів: і віком, і способом життя. Але уважне око бачило й відмінність. Казимирович притягував до себе людей, а Дем’янович відштовхував, – каже Борис Григорович. – Погляд у нього важкий, неприємний. Гляне – мов камінь на душу покладе.
«Я навіть собі огидний…»
Коли працівники міліції зайшли на подвір’я Казимировича, Лускунчик не озвався…. Гостей зустрів Дем’янович. Він, здавалося, чекав на них. Але був спокійний, порався в чужій хаті, наче у своїй.
На підлозі засохла кров. На горищі правоохоронці знайшли підвішених Мурчика й Лускунчика. Мовляв, Казимирович попросив його так вчинити – з якоюсь лікувальною метою.
Правоохоронцям квартирант пояснив, що боявся заявляти в міліцію про зникнення друга, бо той начебто мав при собі незареєстровану рушницю. У центрі громадських зв’язків ГУ МВС України у Київській області повідомили, що в Олександра Дем’яновича знайшли газовий пістолет, перероблений під стрільбу бойовими патронами та розібрану дрібнокаліберну гвинтівку.
Коли правоохоронці розповідали про жахливу смерть «товариша», Дем’янович удавав хвилювання. Вигадував безліч нісенітниць, ніби прагнучи допомогти слідству, висував власні версії. І все ж, коли збагнув, що відбріхуватися – марна справа, в усьому зізнався.
Потупивши очі в підлогу, повідав і передісторію трагедії, яка сталася через суперечливість поглядів. Коли Казимирович повернувся з полювання додому з порожніми руками, Дем’янович почав докоряти. Потім випили. Один наголошував, що в його невдалому полюванні винна потойбічна сила, інший – що на все воля Божа. Як стверджує підозрюваний, Казимирович схопив рушницю й наставив на опонента. Дем’янович вирвав її з рук друга й вдарив нею по голові так, що відлетів приклад. Пролунав фатальний постріл… А потім звіряча розправа…
– Ніяк не можу пові-рити, що через таку дріб’язкову суперечку можна так позбиткуватися над людиною, – дивується місцева жителька Наталія Володимирівна. Звичайно, винна горілка, однак не заперечиш і нелюдської жорстокості. Можливо, психіка вбивці порушилася після смерті дружини, яка загинула в ДТП?
«Я сам собі огидний», – таки покаявся Дем’янович. Йому ніхто не поспівчував: у міліції інші завдання. Та старий і не розраховував на якесь розуміння. Перебував як у тумані – ніби й не жив, а лише існував…