Здобути трон своїй землі!
На поклик голосу Дмитра Гнатюка, його пісень, що стали нашою долею, нашою сутністю, того вечора, 31 березня, в Палаці «Україна» зібралася сила-силенна людей. У залі – жодного вільного місця.
А його розкішний баритон лився неповторно й молодо, бринів-переливався тими нюансами-барвами, за якими з першого звуку впізнаєш неперевершеного Дмитра Гнатюка: «А я люблю, люблю як в юності…»
Подарунок від театру
«Два кольори», «На долині туман», «Гандзя», «Летять, ніби чайки», «Сміються, плачуть солов’ї», «Моя стежина»… Він співає-виспівує душу. Веде дорогами життя і тією стежиною, що в ріднім краї. Що «одним-одна біля воріт». Співає і свою коронну «Пісню про рушник» – про найсокровенніше: рідну землю й материнське благословення. Ця пісня – вірші Андрія Малишка, музика Платона Майбороди – стала не лише народною, а всепланетарною. Разом із Дмитром Гнатюком на українських крилах облетіла світ. Та зараз, здається, Дмитро Михайлович співає саме для тебе.
Коли ж ведуча оголосила легендарну Михайлюкову «Черемшину», зала не втрималася – підхопила. І вже київський вечір, де «вогні, як намисто, пролягли над Дніпром», «розчиняється», тане в буйному цвітінні тієї черемшини, і вже линеш думкою туди, де Черемош, де «вівчар жене отару плаєм»…
Пісня вирує, захльостує, здіймає на крила і несе-несе… І я вже ніби зримо бачу Дмитра Гнатюка-молодшого, дворічного хлопчика-буковинця, на руках у його кремезного діда – Дмитра Гнатюка-старшого.
Про нього Дмитро Михайлович розповідав мені напередодні концерту.
– Я в діда пішов, – сказав із наголосом. – Хоч пам’ятаю його невиразно. Але зринає в пам’яті могутня дідова постать, його розкішна грива – довге волосся мав, змащував його лоєм. Дід мене на руки брав, і ручка моя від тієї дідової гриви була масна, я і витирав її об діда, – усміхається.
Жили в селі на Буковині, де – полонини, вівці. Дід був високий. Мав охоту до співу, було як заспіває низьким гучним голосом. Мама Марія співала ніжно й тихо. Батько, Михайло Дмитрович, як і вся сім’я, був дуже віруючим, жив за Біблією. З дитинства і малий Дмитрик знав «Отче наш», «Вірую». В сім’ї – шестеро дітей: Ганна, Іван, Дмитро, Микола, Давид, Нимидора.
– Родина багатою була на дітей, – з ностальгією в голосі каже Дмитро Михайлович. – Дуже шкодую, що в мене тільки один син.
Та в кожного багатство своє. Яскраве життя народного артиста України, Шевченківського лауреата, академіка, Героя Праці Дмитра Гнатюка багате на велику працю. На зустрічі й дружбу з такими ж видатними й талановитими людьми.
Дмитро Михайлович з любов’ю, навіть із юначим захопленням згадує свого консерваторського вчителя, видатного співака-баса Івана Паторжинського:
– Мене дуже гарно зустріли в консерваторії, високо оцінили мій спів. А я так полюбив Паторжинського, він так подобався, що я намагався в усьому його копіювати. Навіть рот, співаючи, розкривав так, як він. Але ж у Івана Сергійовича був бас, а в мене – баритон. Через рік відчув, що мені співати важко. Та на канікулах згадав ті пісні, що співав у дитинстві, чув у рідному селі. І повернувся до свого голосу.
Коли приїхав до Києва після канікул і в класі заспівав арію Ренато – це дуже складна партія для баритона з опери Дж.Верді «Бал-маскарад», Паторжинський був приємно вражений і сказав: «Уже більше ми з тобою голосом не займатимемося. Лише відшліфовуватимеш ті шматки, що вже знаєш».
Іван Сергійович дав мені дуже багато як оперному співакові. Учив, як на сцені створювати образ, поєднувати спів і перевтілення в драматичного героя. Бо ж сам Паторжинський був і видатним актором.
Мій учитель приятелював із Максимом Рильським і мене згодом познайомив із ним. Також – із Андрієм Малишком, це потім переросло у творчу дружбу. Доля звела мене з Олесем Гончаром, ми були друзями. Мені хотілося жити, як Олесь Терентійович. Я переймався його духовністю.
Доля звела їх і у Всеукраїнському фонді з відтворення видатних пам’яток історії та культури, членом президії якого є Дмитро Гнатюк, а Фонд тепер названо ім’ям незабутнього Олеся Гончара.
Запам’ятався із студентських літ і виступ на сцені Київської опери, коли захворів виконавець партії Миколи в «Наталці Полтавці» М.Лисенка. Юний Дмитро цю партію знав, бо ж співав її і в Чернівецькому муздрамтеатрі, де рік працював до переїзду до Київа, і – в консерваторії.
Як зараз пам’ятає: то було 8 жовтня 1948 року. Дуже добре пройшла вистава. Тоді театр подарував йому партитуру опери «Мазепа» П.Чайковського – з печаткою і побажанням успіхів на сцені.
Фраза гетьмана Мазепи
Дмитро Михайлович цитує Станіславського: «Подай умовне мистецтво так, щоб тобі повірили». Опера – саме таке мистецтво. Люблю балет, – каже. – Та найбільше – оперу. Які пристрасті, почуття, трагедії! Особливо ж в операх Дж.Верді, Д.Пуччіні, Р.Леонкавалло… Треба красиво й щиро любити на сцені. Глядач-слухач це відчуває.
Роздивляємось фото 50-х років. Дмитро Гнатюк – виконавець партії Остапа в опері «Тарас Бульба» М.Лисенка.
– Співав її особливо емоційно, – пригадує. – Коли старий Бульба (цю партію виконував великий Борис Гмиря) вбиває свого сина Андрія, мого брата, і я, закінчуючи арію, кидаюся в обійми Тараса Бульби, в мене все тіло тремтіло. Борис Романович тоді тихо мені прошепотів: «Спокійно, спокійно…» Але то був успіх.
А оперна партія князя Ігоря пройшла через усе моє життя. Співав її разів двісті. З 1953 року ця опера йшла в нас щомісяця, а то й двічі на місяць. «Князь Ігор» ось уже 25 років іде в Національній опері України в моїй постановці, де я багато разів також був виконавцем головної партії. Співав у «Князі Ігорі» і в свої 70 років.
Знімки різних років, афіші, театральні програмки зберегли образи режисерів, співаків-партнерів – людей, які життя присвятили театру.
– Моєю гарною партнеркою в багатьох операх – «Аїді», «Князі Ігорі», «Приборканні норовливої», «Енеїді» була Лілія Лобанова. Співав і з Белою Руденко. Багато й гармонійно працював з Єлизаветою Чавдар. Згодом – із Євдокією Колесник. В опері «Наталка Полтавка», виконуючи партію Миколи, за всі роки мав аж п’ять Наталок-партнерок.
На одному зі знімків Дмитро Гнатюк – виконавець партії Мазепи в однойменній опері П.Чайковського.
– Гетьман Мазепа в мене – позитивний герой. Якось диригент Костянтин Симеонов навіть сказав: «Ти дуже вже співпереживаєш зі своїм героєм». Особливо хвилює фраза: «Здобути трон своїй землі!» На ній ставлю акцент, – розповідає Дмитро Михайлович.
– Протягом свого сценічного життя як співак працював із багатьма яскравими режисерами. Дуже цікаво було з Михайлом Стефановичем. Він сам співаком був, гарним басом. Я дещо взяв від нього як від режисера. Стефанович умів приховати, відсунути на другий план недоліки співака, який, приміром, мав гарний голос, але був не сценічної зовнішності, скажімо, низького зросту. І щонайбільше показував позитив артиста. Отак і я чиню тепер уже як головний режисер Національної опери.
Знаю: голос – це згусток нервів, емоцій. Влучно колись сказав Борис Гмиря: «Голос – це продукт здоров’я». Справді, адже навіть легке нездужання позначається на співові артиста. Мені Всевишній дав здоров’я і силу. До 50-ти років я на лікарняному був лише один раз, коли видалили апендицит. І в свої вісімдесят ще не стомився, можу співати й показати своїм студентам з Національної музичної академії, як виконувати ту чи ту оперну партію. Є в нас перспективна молодь. Дуже здібна моя колишня учениця, тепер уже солістка Національної опери Оксана Дика. Має гарний голос, добре входить у роль. Радує і Тетяна Ганіна.
Дмитро Михайлович раптом кидає місток у свою молодість: «Мені Борис Гмиря казав: «Записуй арії на платівки, доки молодий». На жаль, багато моїх записів пропало, деякі розмагнітилися. Але багато й збереглося: арії – Фіґаро, Алеко, Демона, Мазепи… Я випустив п’ять дисків і ще стільки ж зміг би, але найкращі мої записи осіли в Москві, ще за радянських часів. Тепер, щоб отримати їх, дорого обійдеться. А як записував їх тоді, за хвилину звучання нам по 14 рублів платили – то були копійки. В Україні збереглося багато записів пісень у моєму виконанні. До речі, пісню прагну співати – як оперу: створювати образ».
І Дмитро Михайлович тихо наспівує: «Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, і зелені луги, й солов’їні гаї…» Уявляєте – це Україна постає наша – у всій красі! А згадаймо пісні «Вівці мої, вівці», «Квітка з полонини» – дивовижні картини мого краю!» І розповідає, як радісно-бурхливо реагували слухачі в Японії, коли під час «Експо-77» у величезному залі на 12 тисяч осіб співав «Черемшину» на їхнє прохання аж тричі!
Дмитро Гнатюк – онук Дмитра Гнатюка-старшого
І ось знову ми – на хвилях «Черемшини», в Палаці «Україна». Дмитро Гнатюк співає – як і в 70-ті, як і в 60-ті роки – щемно, задушевно, молодо: «Всюди буйно квітне черемшина…» Співає Герой України. Щойно зачитали Указ Президента нашої країни про надання видатному співакові, патріотові цього найвищого звання. Віктор Ющенко вручив йому орден Держави. Президент розчулено розповів і про один з останніх яскравих акордів Дмитра Гнатюка – помаранчевий, коли вони минулого року впродовж чотирьох місяців з гуртом артистів об’їздили десятки віддалених, забутих районів України. Коли по півдня ішов дощ, а Дмитро Михайлович на маленькому подіумі, що зветься сільською сценою, співав і співав, а люди під дощем слухали-заслуховувались піснями рідної України.
Президент розповів, як і в Шевченківські дні Дмитро Михайлович співав у Кобзаревих Моринцях, у сільському морозному клубі, – співав щемно і щиро.
А Палац «Україна» ось тепер голосом Гнатюка захльостує «Черемшина»… І я ніби наяву бачу кремезну постать Дмитра Гнатюка-старшого – із розкішною гривою, змащеною буковинським лоєм. А на руках у нього – дворічного Дмитра Гнатюка-молодшого, із масною ручкою, який, може, вперше від діда почув отой запах-дух свого краю, де «вівчар жене отару плаєм….»