Закохані в небо

Як тільки в небі загуркоче літак, сивочолий Василь Джулай піднімає голову і довго вдивляється в синь. Може, бачить подумки там своїх синів, онука, а може, себе, ще молодого і дужого штурмана? Сумно стає. Своє відлітав. Хоча каже, якби знову опинився в кабіні літака, не розгубився б, незважаючи на 84 роки за плечима.

Важкі випробування випали на долю Василя Кузьмича.

...Народився 1921 року в селі Мирівка Кагарлицького району на Київщині.

Ледве виповнилося Василькові 5 років, як померла мама. Батько оженився вдруге. Мачуха Ганна була доброю жінкою, але все ж не рідна мати. Як б’є, то боляче, як пригорне, то не- лагідно...

– Сім’я наша не бідувала. Мій дід Андрій був добрий хазяїн – мав чимало землі, корів, коней та волів, пасіку на 300 вуликів. Господарство розділив між шістьма своїми дітьми. Працювали на землі важко, але був хліб і до хліба, – згадує Василь Кузьмич.

На початку 30-х до тихого і роботящого українського села долетіло малознайоме слово «колективізація». Незабаром мирівчани пізнали його справжній зміст на власному досвіді. Господарство Кузьми Джулая обкладали чималим податком кілька разів. Потім платити стало нічим, господар утік із села. Гадав, що дружину з трьома малими дітьми не чіпатимуть.

Стояли люті морози. До господи «куркуля» Джулая завітали троє комсомольців з ґвинтівками. А в хаті – лише перелякана молодиця, одне дитя в колисці, друге за мамину спідницю тримається, а на печі семилітній Василько хворий, в жару метається. Комсомольці викинули з хати образи, колиску з сестричкою, а хворого непритомного хлопчика винесли і поклали на сніг. «Хата тепер переходить до колгоспу»,– коротко сказали жінці, не зважаючи на її голосіння.

– Ми перебралися до діда в сусіднє село. Я помирав від тяжкого запалення легень, а заклопотаним дорослим не було до того діла. Родичка, яка саме навідалась до діда, наполягла, щоб мене відвезли до лікаря. Він мене і врятував, – згадує Василь Кузьмич.– А потім настав голод 33-го. Я добре пам’ятаю ті жахи. В хатах нова влада вигребла все до зернини. Люди вмирали від голоду цілими сім’ями. Померли молодші сестрички, а в мене від голоду попухли ноги. Забрала мене тітка, яка з чоловіком жила на хуторі. До так званих одноосібників колективізація ще не докотилася. У них зоставалося трохи картоплі та буряків. Їхня сім’я була бездітною, а дядькові потрібен був помічник.

Малий Василь мусив ходити в полі за плугом. Дванадцятилітній хлопець знову ледь не загинув від виснаження та непосильної праці. Але доля і тут змилостивилася, він вижив.

Василькові подобалося навчатися. Він був здібним учнем, але боявся, щоб не вигнали зі школи через «куркульське» походження. Проте в школі його не чіпали. Документального підтвердження про розкуркулення Джулаїв не існувало. Їх просто вигнали з хати без суду і слідства.

Незабаром батько забрав сім’ю до Києва. Голодно було й у місті. Василь працював у радгоспі військової частини, поля якого розташовувалися на території теперішньої Оболоні. Знову ходив за плугом.

– Про цю роботу можна було тоді тільки мріяти, адже там платили зарплату, за яку можна було купити аж 30 буханок хліба. Але я купив козу. Ця тварина не лише була годувальницею, а й... одного разу стала рятівницею, – розповів Василь Кузьмич. – Якось на пасовиську ми з хлопчаками знайшли гранату часів Першої світової війни. Вирішили її розібрати. Моя ж коза забрела в радгоспний овес і я побіг завертати. В цей час і рвонуло. Всіх хлопців покалічило, а мене навіть не черкнуло...

Уперше Василь побачив літак 1934 року на повітряному параді, що відбувався на честь перенесення столиці України з Харкова до Києва. Видовище вразило. Та й хто з хлопчаків не мріяв тоді хоч раз піднятися в небо? Але куркульському синові про це й думати було годі. Василь вступив на курси маркшейдерів. Готувався працювати не в небі, а під землею. Доля ж розпорядилася по-своєму.

Йшов 40-й рік, Василя Джулая призвали в армію. Відправили навчатися на повітряного штурмана.

На фронт Василь Кузьмич потрапив восени 1943 року. Воював у Третій повітряній армії. Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ, Великі Луки, Шяуляй – це фронтові шляхи штурмана Джулая. На бойовому рахунку – близько 400 бойових вильотів. Кілька разів фашисти збивали його, літак не раз горів, але кулі обминали відважного льотчика.

– Аж незручно було перед пораненими однополчанами. Одного разу я таки позаздрив їм. Захотілося й мені опинитися на ліжку, коли провідуючи хлопців у госпіталі, побачив симпатичну медсестру Катю. Довго шукав приводу, щоб познайомитися з нею. В травні сорок п’ятого ми одружились і прожили разом 56 років.

З війни старший лейтенант Василь Джулай повернувся справжнім героєм. Він має понад тридцять нагород. Дружина – не менше. Брав участь і в параді Перемоги в 1945 році.

У мирний час штурман служив у Прикарпатському військовому окрузі, на Скнилівському аеродромі.

– Ми мешкали неподалік Львова. Місцеве населення ставилося до нас доброзичливо. Хазяйка, в якої ми з дружиною квартирували, поштиво називала нас «пан Василь» та «пані Катерина», – згадує ті часи Василь Кузьмич.

Сорок п’ять років тому подружжя з синами Віктором та Сашком переїхало до Києва. Тут у них народилася ще й донька Тетяна. Василь Кузьмич влаштувався інженером на заводі «Більшовик» і пішов з роботи лише три роки тому. А Катерина Никифорівна понад тридцять років працювала медсестрою в дитсадку №550. На жаль, чотири роки тому її не стало...

Свою любов до неба Василь Кузьмич передав і дітям. «Іди, Вітю, на штурмана вчитись», – радив батько найстаршому. Через кілька років і Сашко пішов слідами брата. Сини закінчили престижну Повітряну академію імені Юрія Гагаріна в Москві. Обидва пілоти першого класу, полковники, відлітали по 30 років. Обрав професію військового льотчика і внук Олексій. Літав на СУ-24.

А Тетяна? «Чим я гірша від хлопців? Я теж піду в авіацію!» – заявила вона спантеличеній матері після закінчення школи і подала документи до Київського інституту інженерів цивільної авіації. «Інженером буде, хоч не літатиме»,– полегшено зітхнула мама. Та де там! Інакше не була б вона донькою Василя Джулая! У сімнадцять років Таня вже літала на планері. А цим повітряним апаратом управляти складніше, ніж літаком. Адже треба мати неабияку вправність, щоб упіймати повітряну течію. Нині Тетяна Василівна працює на аеродромі «Чайка». Разом з чоловіком Анатолієм Ружанським, пілотом першого класу, членом групи «Українські соколи», літає на Ан-24.

Василю Кузьмичу є чим пишатися. Боронив рідну землю, зустрів кохану жінку, виховав чудових дітей, внуків, дочекався правнуків. Разом з однополчанами написав книгу спогадів про рідну Третю повітряну армію, створив музей в одній зі столичних шкіл. Та найголовніше – передав нащадкам у спадок любов до неба. Його політ триває!