На землі Шота Руставелі
Наприкінці п’ятдесятих років за рекомендацією директора видавництва «Молодь» Дмитра Ткача, я потрапив до складу делегації на грузинський молодіжний фестиваль. Місія була, що й казати, дарунком долі. Але водночас і дипломатичною роботою. Тож я, свідомий того, у потязі написав пройнятого пафосом вітального вірша. Начитав його на магнітофон тбіліського кореспондента радіо, і за якусь годину почув у ефірі. Він пролунав як привіт України братній Грузії.
…Пам’ятаю сердечність хазяїв. Нас усіляко опікали, прагнули більше розповісти про свою країну і народ, їхню історію і сучасне життя. З огляду на те, що в делегації є представник молодих письменників України, мене познайомили з поетом-академіком Галактіоном Табідзе і відомим поетом Йосипом Нонєшвілі, розповіли про свою спілку письменників. Мене, пам’ятаю, вразило те, що її в Грузії сприймають не як елітний клуб з обмеженим доступом, а як широке творче об’єднання, до якого приймають навіть початківців після видруку кількох віршів.
Не можу не сказати, що Грузія тоді здалася нам, українцям, земним раєм. Що природа, що достаток у всьому, мальовничі східні базари, старовинні будівлі, красиві люди. На всьому свій, національний, відбиток. Місцевий, поряд із європейським, одяг, усюди грузинська мова, хоч для гостей, будь-ласка, – російська. Навіть росіяни, етнічно, ясна річ, відмінні від кавказців, на вулицях і в установах спілкувалися грузинською. Добрий приклад поваги до титульної нації (до речі, таку ж картину в ті роки я спостерігав у Вірменії та Азербайджані).
…Лише один раз на вулиці, спитавши дорогу до готелю, ми відчули на собі ворожий погляд горця. Щоправда, він умить перетворився на ліпшого друга, коли дізнався, що перед ним гості з України. Причина першої реакції стала нам зрозумілою, коли наш опікун із Комітету молодіжних організацій Грузії Сейран Мазмішвілі розповів, що відбулося в Тбілісі рік тому, після ХХ з’їзду КПРС. Розвінчування культу Сталіна збурило грузинів до нестями. Розпалений натовп рушив до урядових установ. Але тут його зустріли кулемети і танки. Було відкрито вогонь, упали перші жертви. Беззбройні люди кинулися навтьоки. Багатьох подавили, люди падали через перила мосту в бурхливі хвилі Кури… Тоді гарячі голови клялися помститися Хрущову. А преса і радіо про все це мовчали…
Що ж до самого фестивалю, на який ми приїхали, то його грузини організували в ритуалі, якого доти нам не довелося й бачити. Тбіліський стадіон був ареною захоплюючих інсценувань, виступів відомих поетів, артистів, спортсменів. Із гір прискакали хевсури в обладунках часів Шота Руставелі. Вони продемонстрували карколомну джигітовку, виграли призи в кінних змаганнях і так само стрімголов помчали в гори. Ні на що досі бачене не був схожий і прийом на честь учасників та гостей у садибі Іллі Чавчавадзе…
Завершився ж наш візит теж на міжнародному акорді. У Сурамі, як відомо, померла Леся Українка. Тож ми попросили звозити нас туди, аби вшанувати останній прихисток великої українки. І яке ж диво нас чекало на місці! На подвір’ї височив нещодавно встановлений пам’ятник – погруддя Лесі Українки, а будинок, викуплений урядом Грузії у його власників, був готовий до розміщення там її музею. Годі й казати, як приємно було бачити таку повагу до поетеси.
Валентин ЧУДНИЙ, письменник