На кого гупнув Командор?

Серед кпинів на адресу чинного міністра культури і мистецтв України, що нестримним і майже безперервним потоком лилися 5 квітня ц.р. з вуст артистів, режисерів, технічних працівників Київського національного театру російської драми імені Лесі Українки на організованій ними просто в глядацькій залі чи то прес-конференції, чи то профспілкових зборах, цей закид смакувався особливо.

Йдеться про те, що, бач, не знала «помаранчева» міністриня до розмови з генеральним директором і художнім керівником М.Ю.Рєзніковичем, чому театр дістав ім’я видатної української поетеси. Та ж, мовляв, кожний камінець, кожна цеглинка славнозвісного храму Мельпомени волає про те, що ще 1938 року визначний режисер і фундатор театру К.П.Хохлов поставив на його сцені «Камінного господаря» і успіх був таким, що вже через два роки уряд УРСР надав театрові ім’я Лесі Українки. Відтоді вистава посідає в репертуарі творчого колективу «особое место», є його візитівкою.

Одне слово, до тяжкої, роз’ятреної рани, наймення якій – національне духовно-культурне відродження України, – кого прикладати, як не театр, очолюваний М.Ю.Рєзніковичем? І як назвати сяких-таких чиновників від нової влади, які беруть під сумнів той факт, що цей театр може і повинен репрезентувати Україну та її мистецтво на всіляких міжнародних фестивалях і конкурсах?

Ніхто не заперечує – театр славний, здобутки має чималі, хай і надалі доносить до російськомовного глядача українську класику, але, вибачте, репрезентувати Україну має українське. Навіть Лесин Командор, гупнувши своєю камінною ногою, не в змозі переконати в протилежному віце-прем’єра Миколу Томенка, міністра Оксану Білозір та й усю українську громадськість.

А що вже казати про «аргументацію», яка звучала зі штучно підігрітим пафосом на прес-конференції. Їй би ціну було не скласти, якби ще на п’ятирічку продовжилося царювання великого театрала Л.Д.Кучми, або якби справдилися передвиборні «чаяния» лідера лесеукраїнців і «козлам» дісталося місце в культурних гетто і резерваціях. Та ж ні, «помаранчеві», з усього видно, не збираються й далі вважати чорне білим і навпаки. Вони, бач, «старомодно» і «наївно» переконані, що мова народу – це не просто засіб комунікації, а його душа; що конкретно мова українська, всупереч поглядам обрусілих до мозку кісток київських обивателів, гідна і високої літератури, і драматургії, і кіно, і богослужінь.

Однак учасники прес-конференції, що возсідали на сцені, мабуть, не встигли (а може, й не спромоглися) науково обґрунтувати правомірність мовних реалій кучмівського театру абсурду за нових умов. Народна артистка України А.З.Смолярова, наприклад, емоційно висловившись і про «набіги» на театр Генеральної прокуратури, і про нерозумну ідею роз’єднання посад директора і художнього керівника, і, знову ж таки, про сумнівний рівень нового культчиновництва і перебравши цим самим регламент, попросила ще двійко-трійко хвилин для останньої репліки. Виявляється, актриса мало не забула висловити своє категоричне «фе» з приводу того, що ставиться під сумнів належність театру імені Лесі Українки до української культури. Пригадала вона у зв’язку із цим і свою роботу в україномовному театрі змолоду, і про навчальні години в інституті імені Карпенка-Карого свого часу. Для журналістів не такою вже й новиною став той факт, що не тільки А.З.Смолярова, а й інші служителі російської драми сіють у цьому вже тепер університеті розумне, добре й вічне «НА УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ». А треба було б, до речі, це робити «УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ». Бо дуже влучно згадав хтось на прес-конференції стару мудрість: аморально робити те, чого не знаєш добре. Про рівень української мови студентів київських ВНЗ, зокрема й університету театрального і кіномистецтва, йшлося на недавньому круглому столі, про який писав наш «ВК». Зазначалося, між іншим, що часом саме викладачі із російськомовних театрів формують тут контингент, просякнутий нігілістським ставленням до української мови. Щоправда, треба віддати належне Михайлові Рєзніковичу: українською він володіє досконало, часто говорить нею в ефірі й на телеекрані.

Звичайно, організатори прес-конференції (зборів) постаралися з усією режисерською майстерністю висунути на перший план тему протистояння Командора прокурорам і небажаного розмежування адміністративних і художніх повноважень. Та в когось із них вирвалося: за Кучми театр був «обласканий». Ну що ж, був то й був. А нині не буде. Бо в українській Україні, яка, хотілося б вірити, будується, російський театр може існувати (як і польський, єврейський тощо), але не задавати тон, не бути культурно-мистецьким обличчям національної держави. Це ж так просто, так елементарно, панове, чи, можливо, гаспада...