Рона + Кока
Усе ж таки щось відбувається з людьми навесні, особливо з жінками. Народжуються мрії і майже всі думки – про кохання. Жінка – завжди жінка! Не важливо, чи це початок двадцять першого століття, чи початок двадцятого. Так було завжди.
Ця історія почалася 1917 року. Він – стрункий красень-військовий. Вона – вродлива панночка-гімназистка з шляхетної української родини. Коли на одній з вечірок блакитноокий офіцер, жартівник і загальний улюбленець Кока (Костянтин) Велігорський познайомився з чарівною панянкою, онукою відомого драматурга М. Старицького, Роною-Веронікою Черняхівською, хто міг знати, що з того вийде. «У нього чудові очі. Зовсім не холодні, а такі ласкаві...» – такою була одна з перших згадок про Коку в «нотатках червоної куріпки» – щоденнику юної гімназистки. Із тієї хвилини усі думки Вероніки були про Костянтина. «Коли я йду вулицею, то розглядаю офіцерів – нема жодного такого гарного, милого і симпатичного, як Кока... Він сказав мені вчора: «у Вашому товаристві мені завжди і скрізь добре». Безперечно, це було кохання. Перше, велике і палке. Яке залишає слід на все життя. До того ж кохання взаємне...
Але не судилося закоханим насолоджуватися щастям. Велігорський, офіцер української армії, 22 грудня 1917 року мав виїхати на фронт. Напередодні було останнє побачення – на вечорі в клубі «Родина». Кока проводжав Вероніку додому і освідчився в коханні. А наступного дня Вероніка проводжала коханого на вокзалі. «Я ще якось не вірю, що Кока вже не зі мною. Якихось 3-4 години тому він грів мої руки. І душу оповила тривога: не на курорт виряджала ж». «Буду чекати. Казав, що постарається приїхати в травні. Ах, коли б це справдилося».
Через кілька днів від Коки прийшов лист: «…ну, ось я і не витримав, взявся листуватися щойно виїхав із Києва. Ви не будете за це на мене сердитися». У сумних сутінках, лежачи на верхній полиці й наспівуючи вальс, що не облишав його, він поринає у мрії. Замість подушки у Коки під головою звичайнісінький кошик, а замість ковдри – шинель. Але йому надзвичайно затишно і приємно, бо думки його не мають нічого спільного з цим брудним вагоном. «Люба, дорога моя... мені так хочеться поговорити з вами». Клаптик паперу з цими словами став найбільшою цінністю Вероніки. І єдиною... «Тільки два аркушики, пописані олівцем, зостались мені як спомин про нього... Два клаптики паперу...».
Минали дні, тижні, а від коханого не надходило більше звістки. Розпач оселився в душі. Надія на повернення Коки танула, а разом з нею і бажання жити. Безсонні ночі все частіше навіювали жахливі думки про те, що щастя її зневажило. Тільки за що ж така кара?
Про те, що Кока загинув Вероніка дізналася 25 серпня 1918 року. Ще в січні. Довго не могла повірити страшній звістці. Навіть ходила до ворожки...
Жодному іншому чоловікові Вероніка Черняхівська не дозволила зайняти в її серці місце блакитноокого Коки.
…А ви кажете Клара Цеткін.