Душа поета в любові і у слові
Так уже повелося в людей мистецтва: у дні своїх круглих дат не стільки очікувати на дарунки, як самим обдаровувати, ділитися з шанувальниками тим, чим щедро наділені Богом, – своїм талантом. Так учинив і Вадим Крищенко, дійшовши до 70-річчя. Його дарунок ледь умістився у величезному залі Палацу «Україна», і назва йому – пісенно-поетичне свято «Благословенна будь».
На жаль, я не почув своїх улюблених пісень «Лебеді кохання» та «А було колись», проте – не в претензії. Ювіляр щедро почастував новими. Загалом творчий вечір Вадима Крищенка можна йменувати святом прем’єр, заспів до якого зробила міністр культури. Навіть його молодший колега по пісенному цеху Степан Галябарда позаздрив заповзятості та творчій плодовитості Вадима Дмитровича. Не втомився нівроку, не навчився гнати халтуру для примітивної попси. «Не перейшов на тексти для пісень, а завжди був вірним поезії», – так сказав його перевесник й однокурсник Борис Олійник, який теж знайшов чому позаздрити, оцінюючи ювіляра. Його незмінно молодечій поставі, імпозантності, елегантності, що власне, формує чоловічу привабливість. Справді, коли хороший поет – ще й красивий мужчина, то хто тут утримається від заздрощів?
Лише «пісняр» – скаже про нього той, хто не тримав у руках книги його поезій. Анатолій Паламаренко, маг мовленого слова, читав вірші Крищенка і, віднайшовши в багатьох із них просту мудрість і глибинну філософію, вирішив показати їх тим тисячам, що прийшли недільного вечора на зустріч передусім із Крищенком-піснярем. Бачили б ви, як Паламаренка слухав Крищенко на почесному місці ювіляра! Ніби зал заворожувався не дібраними ним словами, не виплеканими його уявою образами, ніби ті вірші не його, наче чув їх уперше. Бо хто ж читав! Той, хто не розмінює свій могутній талант на посередність, хто, озвучуючи писане іншими, може стати їх співавтором. І коли Крищенко пише, що не заздрить нікому – ні славнозвісним, ні багатим – тільки тому, кого зустрічає біля отчого дому мати, то Паламаренко надає цій синівській заздрості такого високого звучання, що слова пропікають серця.
На цьому з темою заздрощів урешті покінчимо й перейдемо до іншого не менш хвилюючого моменту творчого вечора. Щемливою, реквіємною нотою прозвучала та його частина, яку приурочили пам’яті Раїси Кириченко. Її готували до поетового свята, і, мабуть, у сценарії для ведучих були написані слова: «А зараз на сцену запрошуємо берегиню української пісні…» Але вона не вийшла: смерть була як завше невблаганною. Та звучав її голос, пісня на Крищенкові слова. Та пісня не залишилася недоспіваною. Її підхопила і понесла в зал маленька полтавчанка Наталочка Шинкаренко. Понесла в голосі, який не могла не благословити на служіння українській пісні Раїса Кириченко. Благословив її на великі сценічні звершення й маестро.
Він узагалі щедрим був на благословення, то ж і свій вечір так назвав – «Благословенна будь». Хто? Поезія й пісня, якій присвятив життя, Україна, якій присягається всією своєю творчістю, громада, яка прийшла на його іменини. Благословення поета чогось та варте, з огляду на те, що найпершим було Слово.