Самосуд

Ця драматична і вельми заплутана історія, що сталася рік тому у маленькому поліському райцентрі, а надто не завершене й досі її розслідування, вражає середньовічною дикістю і беззаконням, яке донедавна панувало по наших селах і містах. Але є у цьому суцільному негативі й проблиски позитивного: переймаючись чужим горем, люди мимоволі почали долати інерцію байдужості й страху, згадувати про такі неперехідні й незнищенні суєтою суєт засади нашого життя, як совість, порядність, честь, любов до Бога і до свого ближнього...

Із грязі – у князі...

Дружність і підприємливість родини Байдюків викликали у земляків до цієї страшної події тільки захоплення. Прощали хлопцям неосвіченість, нахабство, пронозливість, а останнім часом навіть зверхність й одверте хамство у ставленні до людей. «Ну що поробиш, – виправдовували завзятих Байдюків знайомі, – якби вони не були такими, то досі гнили б у своїх болотах».

Річ у тім, що для жителів небагатого поліського райцентру «розкрутка» багатодітної родини Байдюків була своєрідним втіленням «української мрії», на кшталт мрії американської, про яку ми звикли чути з екранів телевізорів. Отож, містечко хоч і таємно заздрило просунутим братам, але й певною мірою захоплювалось ними. Адже кожен розумів, скільки то треба винахідливості, таланту, а то й везіння, щоб із злиднів безпросвітних, з глухого села, що загубилося серед лісів і боліт, та вилізти у люди, ба навіть у перші люди райцентру. Дехто у цьому щасті вбачав навіть Боже благословення, мовляв, змилостивився Всевишній над бідними потерчатами...

За плечима Байдюків справді було нелегке життя. Старші четверо братів, вийшовши за ворота інтернату, де виховувались усі дванадцятеро дітей, лише їм відомими шляхами один за одним вибралися спочатку до Польщі на заробітки, а тоді й далі, поволі перетягнувши до Європи й молодших. А згодом таким самим журавлиним клином стали повертатися до містечка і то, певно, з немалими грішми, якщо судити по тому, що скоро почали відкривати свої кав’ярні, крамнички і навіть замахнулися на казино.

Дивлячись на розкрутку Байдюків, дехто подейкував, начебто такі великі гроші вони не заробили чесно по наймах, а награбували у рекетирських бандах, своїх же земляків-заробітчан витрушуючи. Але – ніхто за руку не схопив... Стихли розмови, коли неждано-негадано двоє з братів посіли поважні посади у райвідділі міліції і ДАІ, третій став депутатом районної ради, четвертий відкрив автозаправку, п’ятий – станцію техобслуговування, шостий – очолив місцевий ринок. Не обділили брати і сестер. Тепер кожна мала як не наметик на базарі, то працювала у родинному бізнесі. Та найбільше подивував земляків один з найменших Байдюків, який (нібито після навчання в столиці) став благочинним місцевого храму.

Енергійний панотець одразу ж взявся за відбудову церкви, оголосивши збір пожертв із прихожан, місцевої влади й нечисленних підприємств. Але, сподіваючись на Бога й паству, отець Олександр і сам не ловив ґав. Тепер його частіше можна було бачити на митниці, аніж у церкві. Але парафіян не дивувало те, що бачать його щоразу за кермом іншого авто. Гадали, зайнявся отець Олександр автобізнесом заради божої справи...

Загалом, багато чого Байдюкам прощали. Навіть те, що діти їхні не пішли у батьків працьовитістю, та й ведуть себе нахабно, ну... як усі діти багатих... Особливою темою для розмов була донька найстаршого, як казали, глави байдюківської мафії. Дівчина ніде не вчилася, не працювала, зате не вилазила з дискотек і скандальних історій. Одне слово, поводилася так, як

Примхлива принцеса місцевого розливу

Найулюбленішим заняттям Ірини були бучні пиятики і пошуки кавалерів. Оскільки вибір у маленькому райцентрі був невеликий, то нічого дивного не було в тому, що припав принцесі до душі Олег К., на той час студент 5-го курсу юридичного факультету столичного вузу. Він приїхав до батьків-учителів на різдвяні канікули і з друзями відзначав Новий рік в одному з ресторанів її батька. Тут же гуляла в компанії й Ірина. Дівчина одразу запримітила високого гарного хлопця, а дізнавшись про нього усе, що можна, від подруг, сама й на танець запросила.

Олег у танці принцесі не відмовив, а от пересісти за їхні столи – відмовився. Та й скоро покинув і своє товариство, сказавши, що мусить іти, бо батьки будуть хвилюватися. Така неувага образила принцесу, тож поклала собі за мету запопасти гонорового «студента» в будь-який спосіб.

Почалися домагання телефонними дзвінками, запрошеннями, а далі під ворота Олега підкотила на лімузині й сама Ірина. Побачивши, хто це, батьки, які були невисокої думки про всіх Байдюків, їхнє підозріле багатство і дуте верховенство в містечку, стривожились. Мати, ніби відчуваючи біду, спробувала захистити сина від посягань юної хижачки, сказавши, що його немає вдома.

Ірина не повірила і вперто прочекала «обранця» в авто до темної ночі. Облога тривала і другого дня. Олег, якого смішила настирність «болотяної принцеси», як називала Ірину мама, вирішив поговорити з дівчиною.

–  Не йди! – злякалась Ольга Терентіївна. – То страшні люди...

–  Та що вони мені зроблять, – відмахнувся Олег.

–  Уб’ють! – вихопилось у матері.

Той діалог із сином Ольга Терентіївна згадає через півроку, і з мукою згадуватиме усе своє життя. Їй здаватиметься, що то вона накаркала необачним словом...

Як не мені, то нікому...

Після успішного захисту дипломної Олег приїхав додому лише на тиждень. Не стільки відпочити, як обговорити з батьками своє майбутнє. А складалося воно щонайкраще. У столиці Олега чекала наречена і робота у престижній юридичній фірмі, куди його взяли, хоч не мав стажу і досвіду роботи. Повірили. Отож мав виправдати довір’я.

Звісно, першою про приїзд Олега, та ще й такий тріумфальний, довідалася принцеса. Облога відновилася. Почалися дзвінки. Олег удень віджартовувався від «пацанки» як міг. А вечорами, хоч і побоювалася мати, зустрічався з друзями, іноді за пивом і в якомусь барі Байдюків. І постійно біля нього крутилася захмеліла принцеса із почтом юних «матюкальників» і підозрілих типів.

Того злощасного вечора, напередодні від’їзду, Олег пригощав друзів пивом, розповідаючи про непросте, але бурхливе й перспективне для кожного розумного чоловіка життя у столиці. Поряд, у ресторані, що теж належав мафії Байдюків, святкував якесь родинне свято знаменитий містечковий клан разом із місцевою владою. Лунали гучні тости, музика, пісні. Олег, як і всі інші, не зважав на гульбище, якби не п’яна принцеса, що металася між рестораном і баром, намагаючись привернути увагу Олега. Але той ніби не бачив її, зайнятий розмовою. Коли ж Ірина почала одверто чіплятися, хлопці вирішили піти у парк навпроти, де вже гриміла дискотека. Слідом потягнулася і компанія невдоволеної принцеси.

За метрів двадцять до танцмайданчика Ірина покликала: «Олег, тебе можна на хвилинку?»

І Олег, який щойно намагався врятуватися від нахабного дівчиська, несподівано зупинився, сказавши товаришам, що наздожене. Зрозуміло, що хлопці, побачивши, як Ірина, взявши Олега під руку, повела його у темну алею, спокійно пішли собі далі. Нікого не насторожило те, що слідом за непаристою парочкою подалися у темну алею й кілька її п’яних прихильників. Не стривожило товаришів і те, що того вечора вони Олега так і не дочекалися. Та ніхто навіть і уявити не міг, яка біда звалиться на їхнє затишне містечко цього вечора.

Без вини винний

А події розгорталися того вечора справді непередбачувані. П’яна Ірина довго і нудно добивалася від Олега прихильності, переконуючи, як вона «його любить». Олег звично віджартовувався, а помітивши, що вони не одні, що за ними спостерігають з її компанії, пообіцяв зустрітися завтра на тверезу голову, передав дівчину її кавалерам і заспішив доганяти друзів. На жаль, тих уже ніде не було. Отож, трохи розчарований Олег обійшов у пошуках товаришів танцмайданчик, на якому тусувались самі підлітки, й пішов додому. Хлопець не поспішав. Хотів перед від’їздом насолодитися нічною красою рідного містечка, яке любив і за яким нудьгував у гамірній велелюдній столиці.

Саме в цей час перед родиною Байдюків, що бучно гуляла в ресторані найстаршого брата, постала розтерзана Ірина і заявила, що її щойно зґвалтував у парку... Олег. Всеможний клан спочатку онімів, а потім з ревом кинувся на пошуки злочинця. На безлюдній нічній вулиці одиноко біліла сорочка Олега. «Он він!» – розридалася Ірина.

Почувши позаду тупіт, крики, Олег здивовано зупинився, не розуміючи, що сталося і куди біжить нічним містом велика юрба людей. Він не встиг навіть посторонитися, як натовп накинувся на нього розлюченою зграєю.

Олега били на очах у Ірини у самому центрі містечка. А потім кинули за палісадник і пішли досвятковувати.

Без суду і слідства

На ранок райцентр облетіла страшна звістка. Першим з Байдюків дізнався про смерть Олега Іринин батько, що працював не останнім посадовцем у міліції. З похмілля він не одразу зрозумів, що від нього хоче аж чорний від горя учитель місцевої школи Петро Максимович – батько Олега. А коли зрозумів... почав вимагати свідків. Ясно, що свідків не було. Бо їх просто не могло бути у містечку, де правив бал клан братів-бандюків, як їх перехрестили земляки. Почувши про трагедію, оглухли й оніміли ті, які спостерігали за самосудом з вікон своїх будинків, розбіглися хто куди і друзі Олега, і «свита» принцеси. А її саму, отупілу й опухлу з похмілля, вивезли у невідомому напрямку, а точніше – аж у Польщу. Кажуть, за кермо авто сів, як був на вранішній службі, у рясі й ризах, сам благочинний. На жаль, боялися Байдюки не гріха, а самосуду над принцесою убитих горем батьків Олега.

Тож даремно нещасні батьки, на яких упало не лише безмежне горе, а й чорна неслава, домагалися експертизи: не було ані свідків, ані потерпілої. Скоро по тому почали спродувати свій бізнес Байдюки і переїздити до обласного центру. Жителі містечка, які все розуміли, на похороні Олега ховали одне від одного і нещасних батьків, шанованих людей, очі, але стати на їхній бік не могли: знали, з ким доведеться мати справу. Не хотіли зачіпатися із всеможним кланом і депутати та представники різних партій, до яких зверталися за справедливістю батьки Олега. На носі були вибори, доля яких у великій мірі була в руках братів Байдюків. Коли ж знайшлися порядні люди, які спробували добитися справедливості, їм порадили «сидіти тихо», оскільки Олег нібито не лише зґвалтував неповнолітню, а ще й сам п’яний потрапив під машину. Отож кримінальну справу за фактом умисного вбивства Олега було закрито за відсутністю... складу злочину.

Однак покинуті всіма батьки, сподіваючись на позитивні зміни в державі після Помаранчевої революції, й досі не втрачають надії реабілітувати добре ім’я свого сина. Вони не хочуть помсти, не прагнуть розправи над злочинцями. Вони просто хочуть захистити свій чесний рід від підлої ганьби й чорного наклепу. І з дня на день все більше людей у місті стає на бік батьків, розуміючи, яке це щастя, коли є ще люди в нашій Україні, які навіть у великому горі пам’ятають про людську честь, совість. І про Господа Бога.