Байдужість чи злий умисел?
«Шановна «Вечірко!» Звертаюся зі своєю бідою. Разом з чоловіком Анатолієм, синами Дмитром, Максимом 10 і 8 років та донечкою Світланою, котрій недавно виповнилося два роки, ми нині фактично голодуємо, бо роботи в селі нема, а допомоги на дітей мені не виплачують, мотивуючи це тим, що чоловік не працює. Але ж роботи справді нема – його взяли на облік як безробітного у районній службі зайнятості. Допологової та післяпологової допомоги (декретних) мені також не виплатили, сказавши – тому, що ніде не працювала. Більше того, не те що лікарняного листка, навіть довідки з половогового будинку не видали. А пологи були тяжкими – одна дитина з двійні померла.
Разів зо два чоловік їздив на підробітки до Києва, але зараз мусить сидіти вдома, бо тяжко захворіла його 75-річна мама – не може ні ходити, ні лежати, задихається, сидячи. Ми її доглядаємо, але, існуючи фактично на її пенсію, не можемо купити їй дорогих ліків. Сподівалися на одноразову допомогу після народження третьої дитини, але в цьому мені також відмовили. Звісно, часто їздити після тяжких пологів до району я не могла, тому в Ружин їздила моя мама. Зверталися і в сільраду – все марно.
Хочу, аби мені пояснили, чому державі не потрібні народжені в любові, у шлюбі діти? Чому, спершу позбавивши мене роботи, потім через це не виплачують ні декретних, ні одноразової допомоги. По радіо чуємо, що держава дбає про малозабезпечені родини. Чому в нас не так?
З повагою Олена Олександрівна Гуля із села Голубівка Ружинського району Житомирської області».
Жінка написала чистісіньку правду. Ми зателефонували до інспектора Ружинського районного управління соціального захисту й почули те саме – допомогу не виплачували, бо ні батько, ні мама третьої дитини не працювали й не працюють.
Не повіривши в ружинські «закони», я попросила пояснити цю ситуацію аж двох правознавців – головного спеціаліста Управління з питань соціального захисту Федерації профспілок України Вікторію Єзепенко та юрисконсульта Центру по роботі з жінками Київської державної адміністрації Володимира Миронця. І з’ясувала, що згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми від 22 березня 2001 року №2334» Олена Гуля мала право на допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами з розрахунку 91 гривня 25 копійок за місяць, одноразову допомогу при народженні дитини (200 гривень) та допомогу по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку. Остання 2003 року становила 40 гривень, 2004-го – 42 гривні 50 копійок, 2005-го – 90 гривень.
Лукавство «ружинських» законів неабияк мене обурило, коли я дізналася, що районне управління соціального захисту не мало жодного права фінансово дискримінувати багатодітну родину через безробіття батьків, а, окрім зазначених виплат, згідно із Законом України «Про державну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 року, надати їй державну грошову допомогу, розмір якої залежить від середньомісячного сукупного доходу сім’ї і нараховується в кожному випадку окремо. Для цього достатньо подати до управління соціального забезпечення чи сільради кілька довідок. Про стан родини в сільраді чудово знали, тож проблем із документами не було б. Пані Вікторія Єзепенко наголосила, що розмір цієї державної допомоги не повинен перевищувати 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї. Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» така допомога для кожного працездатного дорослого становить 80 гривень, для кожної неповнолітньої дитини – 120 гривень щомісяця. Призначається вона на шість місяців з урахуванням земельних ділянок, зайвих квартир, будинків та автомобілів, яких ця родина не має. Елементарні арифметичні підрахунки свідчать, що сім’я не мусила проїдати бабусину пенсію, а могла за рахунок державної допомоги ще й її смачненьким почастувати. А безробітний син має право стати її доглядачем за мізерну державну зарплатню.
Обидва юристи стверджують, що пологовий будинок мусив видати Олені Гулі лікарняного листка чи довідку про народження третьої дитини – і для реєстрації у РАГСі, і для одержання грошової допомоги аж чотирьох видів – післяпологової, одноразової, до досягнення трирічного віку та для малозабезпеченої родини. Цим лікарняна установа порушила законодавство і права матері. Але, зазначили вони, відновити справедливість можна лише у випадку, якщо Олена Гуля справді зверталася по допомогу. Звісно, тепер чиновники можуть зробити вигляд, що не зверталася, чи й заяви її повикидати. Але, навіть якщо багатодітна мама й не має письмових відписок, це легко можна довести. У крайньому разі, спитати в голови сільради та його помічників, чому вони вчасно не викликали до жінки, хворої після патологічних пологів, інспектора управління соціального захисту для оформлення необхідних документів, чи не зробили цього самі.
Колись, у 19 років, мені довелося працювати секретарем виконкому сільської ради на двоє досить віддалених одне від одного сіл. Голова і я встигали подбати про всіх, розуміючи, що селяни зайняті і бюрократією займатися не люблять. Відтоді штати сільрад дуже розрослися, мають посадовця мало не на кожен вид діяльності, то невже нікому було допомогти родині?
Усі розуміють, що зміни на краще настануть не одразу, й терпляче чекають. У Ружинському районі на Житомирщині ці зміни потрібні чи не найбільше, якщо тамтешні мешканці мусили вийти на вулиці й організувати районну Помаранчеву революцію. Вочевидь, влада таки допекла, і не в одній родині Гуль голодують діти.