«Папа там!»
Ні, це було не диво у вузькому значенні цього слова, тобто не було містики в тому, що півторарічна дитина, дивлячись на екран телевізора 24 червня 2001 року і вказуючи на нього ручкою, мовила: «Там папа!». Транслювали богослужіння, центральною постаттю якого на спорткомплексі «Чайка» під Києвом був видатний і дорогий гість України – папа римський Іван Павло ІІ. Дівчинка, яка до пуття й розмовляти ще не вміла, серцем відчула велику добру людину, пастиря й миротворця. Її вустами тієї миті говорив Бог...
А наступного дня – на так званому візантійському варіанті літургії – пощастило побувати мені особисто. Сила-силення людей – але жодного непорозуміння, конфлікту, сварки. Натомість усміхнені, доброзичливі обличчя. Занепокоєння лише щодо погоди: хоч би не було дощу, бо червень видався тоді щедрим на справжні зливи. Мине менш як чотири роки – і згадається ота благісна атмосфера за величезного скупчення людей під час перебування папи римського в Києві. Згадається у 20-х числах листопада 2004 року, коли вирував, але без громів і блискавок, люті та роздратування наш Майдан.
...Мої сусіди по сьомому сектору – приїжджі з Харкова і Сум, Львова і Вінниці – раз у раз просять подивитися в бінокль. Даю і, хоч послуга ця дрібна і незначна, відчуваю задоволення. Робити добро людям, жити по-Божому, єднатися всім християнам у Вірі. Це те, про що добірною українською мовою говорив того дня папа Іван Павло ІІ. Прості слова, старі істини, але доходили вони до душі кожного, кожного змушували замислитись. Нині, коли християнський (і не лише християнський) світ прощається зі спочилим понтифіком і більшість ЗМІ починають добірки новин з повідомлень з Рима і Ватикану, стають надбанням широкого загалу деякі подробиці. Наприклад, про майже ритуальне знищення особистої печатки Івана Павла ІІ. Ще й таке: виявляється, одна з основних вимог до претендента на папський престол – володіння багатьма іноземними мовами. І щастя, що в одній із найсвітліших голів ХХ і ХХІ століть не стала винятком і знайшла своє місце й мова українська.
Велич людини, яка відійшла у кращий світ із першими порухами справжньої весни 2005 року, ще буде належно оцінено. Ворогів на Землі у нього, схоже, не було. Лише «сміхачі» з московських телепрограм вважали за можливе не відмінити «день дурня» і приколювались так, наче нічого й не сталося. Бог їм судія.