Ні, я живий!
У вересні 1941 року фашисти, що рвалися до Москви, планували створити замість міста рукотворне море. Але попервах радянську столицю треба було перетворити на руїни. На підступах до Москви з цією метою Гітлер зосередив 1 мільйон 800 тисяч вояків, 14 тисяч одиниць артилерії, 1700 танків, 1390 бойових літаків. У листопаді командування 50-ї армії перекинуло нашу батарею, що входила до складу 668-го артполку, на Веневську (Венев – назва пункту населеного в ході боїв) ділянку фронту. Мені, тоді виконуючому обов’язки командира відділення розвідки, в ході боїв довелося обирати місця для вогневих позицій.
Наш 1-й взвод, яким командував лейтенант Гембач, дві години вів бій з танками супротивника. Нам вдалося знищити кілька броньованих машин, але дісталося й нам. У розрахунках були вбиті і поранені. Утім, першу атаку ми відбили. Але 23 листопада і наступного дня атаки тривали.
Ось що розповідав про бої нашої батареї кореспондентові газети «Красная звезда» тодішній житель селища Венев А.Юкальчук: «Це трапилося наприкінці листопада 1941 року неподалік Тули. Фашисти, намагаючись захопити станцію Венев, бомбили і обстрілювали її кілька годин поспіль. Рятуючись від загибелі, старі люди, жінки та підлітки (а було мені тоді 15 років) тікали з палаючих будинків, прямо в поле, до оборонних позицій…
Фашисти вели артилерійський вогонь по нашій позиції. Один із снарядів розірвався на бруствері. Осколками вбило заряджальника трьох артилеристів. Біля гармати залишився один командир. З його грудей юшила кров.
– Хлопчику, снаряд… – хриплим голосом наказав він мені.
Я кинувся до ящика, вихопив снаряд і передав офіцеру. Після пострілу загорівся ще один танк. Я знову підніс снаряд, але командир уже не міг заряджати, сили залишили його.
У цей час ворожий снаряд влучив у наш окоп. Я дивом залишився живим».
Це про нашу батарею. Два дні вела вона вперті бої, але була оточена ворогом. Як я довідався пізніше, всім живим моїм побратимам удалося дістатися Тули, де були свої. Мене ж, непритомного, місцеві жителі вночі принесли до санбату, що був неподалік. У своїй же частині, з’ясувалося пізніше, мене як загиблого викреслили зі списків. Коли, далеко вже по війні, в Києві вийшла «Книга пам’яті України», у її 2-му томі на стор. 540 я прочитав: «Машовець Павло Леонтійович, 1921 р., с.Мар’янівка Макарівського району Київської області. Загинув 24.11.41 р.»
Утім, я залишився живим і ще довго бився з фашистами. Але ті кровопролитні бої снилися і сняться мені ночами. Сьогодні я розумію, що завдяки мужності моїх товаришів ми зупинили наступ гітлерівців на Москву. А серед моїх 32 державних нагород – медаль «За оборону Москви».
Павло МАШОВЕЦЬ, голова Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних сил, підполковник у відставці