«...Як дихає Бог між ударами серця»
Нещодавно в Національній спілці письменників України відбулася нарада-семінар молодих письменників Києва. Творчі заняття проводили відомі письменники України: поети, драматурги, критики, публіцисти і прозаїки. Такий перегук поколінь відбувається, звісно, не вперше у стінах Будинку літераторів. Загалом, вважаю, творча молодь не може нарікати, ніби позбавлена уваги та піклування. Це саме для неї – літературні конкурси, зокрема, «Смолоскип», «Гранослов». На початку березня також і Творча Асоціація 500 разом із видавництвом «Смолоскип» провели фінальний тур VІІІ Фестивалю поезії «Молоде вино».
Утім, фестивалі та семінари – привід не для переможних реляцій, а передусім для роздумів: куди рухається молода літературна зміна, чого вона прагне. Те, що пишуть молоді письменники, має віддзеркалювати настрої та міркування цілого покоління.
Чесно кажучи, якби стіни Будинку літераторів на Банковій, 2 могли говорити, вони чимало розповіли б із того, чого наслухалися відтоді, як цей особняк на Липках став письменницьким домом. Принаймні, щодо подій останнього часу, то літератори з повним правом можуть пишатися, що, власне, Помаранчева революція розпочалася тут ще задовго до Майдану...
Стосовно ж літератури, то, зрозуміло, події, зокрема, й політичні, обов’язково мають перетопитися у творчій свідомості й підсвідомості, аби стати доконаним фактом культури. Спершу я побоювалася, що письмо молодих письменників стане відверто «помаранчевим». Та ні, вони розуміють: художні тексти – не прет-а-порте, де стрічечок помаранчевих можна начіпляти на всі можливі й неможливі місця...
Один із способів «зондажу», як почувається молода зміна в цьому справді бурхливому і шаленому світі, є передусім аналіз поезії, по-своєму наймобільнішого літературного жанру. Бо це спалах емоцій, гостра реакція на життєві колізії. А вже в поезії на особливу увагу заслуговує те, що молодь пише про Місто і про себе в ньому. Саме Місто – бо кардинальні зміни в суспільстві відбуваються спершу в урбанізованому середовищі. Пригадаймо, у 20-х роках ХХ століття українська поезія віднайшла своє нове дихання завдяки відкриттю Міста (тоді це був конкретно індустріальний Харків).
Що ж маємо нині, на початку ХХІ століття, в пору тотальної комерціалізації та виборчих технологій із хижим оскалом?
моє місто велике широке двооке
праве око вправо а ліве вліво
моє місто над Дніпром перебите навпіл
і монаший скит і собаче лігво
моє місто бундючне побите високе
люди тут найкращі – а тіні найгірші
моє місто викручує з мене соки
я ж тонким волосочком арканю вірші
Олеся МАМЧИЧ
Цей настрій може бути камертоном основних тенденцій настрою молодого покоління, тієї саме його частини, що схильна до рефлексії й відтворення її у слові. Так, із одного боку, це покоління, яке чудово орієнтується в комп’ютерних технологіях, мобільне, рвійне, чимало прагне і хоче всього одразу. А спокус і зваб за останні чи не п’ять років побільшало на кілька порядків порівняно з часами начебто й не такими далекими. Однак усе це прикмети зовнішні. А що ж там – у серці, у серцевині?
Це місто, як кожне інше, –
Місто чужого формату.
Можеш ходити, дивитися,
Пити, а потім спати.
Можеш ходити по колу,
Чи розбивати вітрини.
Заводити різних друзів,
І бути весь час не з ними.
І тільки коли загасне
Останнє вікно навпроти,
Можеш створити власне
Місто, в якому Хто ти.
Олексій ГВОЗДИК
Проблема самоідентифікації серед тлуму уніфікації? Так, і це безперечно. Утім, можна віднайти своєрідну красу в далекому від природного середовища просторі, яке вже давно визначається як Природа-2. Ось як про це – під пером Юлії ХИЖНЯК: «...розвісивши на капотах машин // що дублюють себе // ніби оригіналу замало // в кривому дзеркалі асфальту // і я серед цієї краси // посереддоріжньої file://стою самотньо // шукаючи знайоме обличчя // в потоці сп’янілих // ейфорично настроєних // авт». Ні, звичайно, цьому уривкові не бракує іронії та присмаку жалю – за чимось справжнім, як-от, приміром, пахощі матіоли (про що також пише юна авторка). Коли не співвідносити первинне і вторинне, то не оминути роздвоєння: «залите смолами// запите кавами // тіло// нажахане моїми забавами».
Простішою мовою говорить про таке драматичне розполовинення рефлексуючої свідомості у поезії «Місто»
Ти – маленька людина
і хочеш маленького щастя
приїхавши до цього міста
що з порепаними куполами історії
зі смугастими панцерами вітрин
(де купують навіть життя)
ти зовсім ще дико дивишся на світ
і розпатлавши свої мрії
у закамарках розчерпаних вулиць
не хочеш віддавати душу
(ніби сімейну реліквію)
цим колонам і цим вітринам
Тетяна ВИННИК
Ось так – від середовища, сфери проживання, що у свідомості людини колись вважалася освяченим простором, нині маємо духовний пейзаж непевності, страху, ґвалту, що ховається за самоіронію та «стьоб», як-от у Данила Кубая, котрий недаремно визначає свою творчість як «самоусвідомлення самокопача»: «Починаючи говорити // переспрямовуючи свій вихід // пробуєш помилитися // у словах і сполученнях слів // силкуєшся не збрехати // не загубитися у лабіринтах видив // раптом відчуваєш // не страх // на страх ти перехворів // ми набрали повітря // і затримали дихання // необхідно зробити видих».
Щоб осмислити Місто і себе в ньому, нинішнє покоління часто вдається до парадоксу, зміщень часопростору: здається, тільки таким чином можна обернути какофонію і гримаси бодай на подобу естетичного.
весна розправляє наповнені русла
нікому не скаже всю правду рибалка
як дивиться майже ковтаючи усміх
розрубана мов оселедець русалка
і слід угорі проростає повільно
мов зміст лише ледве знайомої мови
допоки по хмарах блукають всесильні
набиті травою священні корови
і ніби життя зависає на нитці
так тоскно і тонко що навіть не рветься
і слухає час із цікавістю вбивці
як дихає Бог між ударами серця
Дмитро ЛАЗУТКІН
Звісно, легше відшукати себе у просторі, освоєному душевно, просторі, де земля пахне землею, а листя – листям:
Загрібали меланхолійне листя під яблунею,
а щось шустре й волохате –
носило жолуді.
Тільки гілка листатого дуба
шепнула двійко слів
у відповідь на вухате запитання вітру.
Засипали до мішків листя.
Ненароком помічали грудочку
місяця в небі.
На граблі нахромлене воскове
яблуко іде додому.
Катерина МІЩУК
Але гармонія твориться передусім у тобі самому, часто навіть незалежно від місця, де відбувається твоє реальне життя. Утім, кому не хотілося б, аби внутрішня гармонія перегукувалася з гармонією зовнішньою?..
Насамкінець згадаймо ще кілька імен молодих поетів, які не уявляють свого життя без творчості – принаймні, нині. Це Анна Бакало, Ірина Венжик, Альбіна Маляр, Вікторія Осташ, Наталя Чибісова, Олеся Сандига, Сергій Сіваченко та чимало інших. Дехто з них уже має бодай по одній видрукуваній книжці, та ще й із власним графічним оформленням. Тобто маємо талановиту молодь. І хай не кожен стане професійним письменником, але вагу і смак слова достеменно знатиме із особистого досвіду.