Каталонські жінки, які знають, що таке Чорнобиль
Від того страшного дня (26 квітня 86-го) минуло вже майже два десятки літ. Наш біль трохи вгамувався, влігся. Але не в тих, повірте, чиї діти щодня страждають від невиліковних хвороб. На жаль, досі держава не в змозі самотужки задовільнити навіть найгостріші проблеми дітей Чорнобиля. Маємо сподівання, що в міру відродження економіки наші хворі не полишатимуться на руках іноземних благодійників, як нині часто є. І ці іноземці часто-густо зовсім не мільйонери, як наші, доморощені. Як от, приміром, сеньйора Сесілія Ареньяс – вона зовсім не рокфеллер, але півтора десятка літ тільки тим і переймається, що возить за кошти, зібрані в своїй громаді (адмінрайоні), українських дітлахів до сонячної Каталонії.
Прочитала в газеті – і не могла заспокоїтися
Ми зустрілися в Лаврі, в Києві. На саму їхню, католицьку, Пасху, себто 27 березня. До редакції зателефонували читачі й запропонували нам зустрітися з гостями з Іспанії. Ті читачі, діти яких завдяки пані Ареньяс уже побували в Іспанії. Наша газета часто звертається до теми благодійності, мабуть, тому й зателефонували.
Сесілія Ареньяс приїхала не сама, з подругою, з сеньйорою Терезою Оро-і-Коль. Вони давненько співпрацюють. Найперше, що мене цікавило – чому ці жіночки з благополучної і такої далекої країни перейнялися нашими, українськими, бідами. Благо, був перекладач, аби порозумітися.
Я сподівався, може, вони – священнослужителі, або ж – олігархи, чи, може, просто заможні люди. А виявилося – «добрі самаряни». Ось тут вони на знімках, ці звичайні жінки. Що в них особливого? – запитаєте ви. Типові тобі… каталонки. Але цих тендітних жіночок, захованих у куртки від нашого нестабільного березня, таки є щось нестандартне, як для нашого інфантильного покоління. І це – серця. У цьому я переконався після того, як пані Сесілія відповіла на моє запитання.
– Ми чули про катастрофу на вашій атомній електростанції, – сказала вона. – Перші роки після неї майже не цікавилися цією темою. Та якось я прочитала про хворих українських дітей, які потерпають через забруднення довкілля, без чистих продуктів харчування. І мене огорнув жаль. Я так перейнялася прочитаним, що довго не могла собі знайти місця. Мій чоловік музикант, гітарист, виконує народні каталонські мелодії, не міг мене заспокоїти, хоч дуже намагався. На ранок я встала й підійшла до вікна. Ми мешкаємо в дуже красивому місці, просто чарівному куточку. В провінції Оссона. Це найчистіший район Іспанії, малолюдний район. Отоді в мене сяйнула здогадка – а чому ж не привезти цих нещасних діточок з України в наш край, в Оссону. Бодай на місяць, чи навіть на літо.
– Але ж куди нам було їх везти? – підтримує подругу пані Тереза. – Сесілія принесла мені газету, і я також прочитала її. Отже, ми вирішили діяти. Переважно жінки в нашому краї роботи не мають. Тому часу в нас більше, ніж у ваших сеньйор. Зібрати ще кількох ентузіастів було нескладно. На спільній раді міркували, як нам розв’зати проблему. Кажи, Сесіліє!..
– Ми вже десь чули про зелений туризм. Ви знаєте, що це? Люди приїздять у село й поселяються в сім’ях. Живуть якимось іншим, не таким як у місті життям. Ми подумали, що то непогана ідея. Наступним кроком став пошук бажаючих прийняти дітей Чорнобиля в своїх домівках. На початку нам навіть довелося проводити роз’яснювальну роботу серед населення Оссони – каталонці гадали, що хвороби, викликані радіаційним опроміненням, можуть бути заразні. Але цей стереотип ми дуже скоро зруйнували. Отак відтоді ми й возимо щороку ваших дітлахів до Каталонії.
Каталонці люблять шоколадні крашанки
– Однак знайти де розмістити дітей – то половина справи, – кажу їй. – А як же бути з дорогою? Вона ж неблизька?
– Справді, – відповідає сеньйора Сесілія, – поки не досягли ми стабільності, фінансові питання таки муляли. Спочатку каталонці збирали, що могли. Але Оссона – не промисловий район, а сільський, небагатий, тому грошей обмаль. Люди не могли багато давати, тим більше систематично. Довелося мені до адміністрації звернутися. У моєму містечку і навіть в сусідніх. На диво, чиновники відразу відгукнулися. Тому нам удалося купити квитки на літак з Києва до Барселони і з Барселони до вашої красивої столиці і першого разу, і досі.
– Звичайно, – доповнює пані Тереза, – нам також кортіло подивитися на Україну. Діти ваші розказували про свою Батьківщину, мов про країну казок. І ми таки поїхали. І тепер приїздимо часто. Здебільшого на Великдень. Бо то якраз у нас кілька днів вихідних. Ми працюємо, щоб більше заощадити для дітей Чорнобиля.
– А чи не було страху у вас перед чорнобильською «заразою», коли вперше мандрували до України? – запитую сеньйор.
– Ще й який був! – зізнається пані Тереза. – Навіть не знали, що ж воно з нами там, себто, тут, буде. Ми навіть спершу взяли з собою дозиметра. Спеціально привезли з дому, бо чули, що начебто тут навмисне занижують показники, аби люди не панікували. Однак, ситуація все ж була під контролем.
– Як почуваються діти з України в Каталонії?
– Ми перевіряємо всіх, кого беремо, в медиків. І дійшли висновку, що навіть нетривале (місяць) перебування в нормальних умовах (чиста їжа, сприятливий середземноморський клімат…) сприяє поліпшенню здоров’я. Діти, яких ми вибираємо для поїздок, – з бідних сімей, де батьки протягом року не можуть потратитись на вітаміни – банани, апельсини, мандарини. Допомагає нам їх віднаходити гуманітарна асоціація «Українка», з якою співпрацюємо вже дуже давно. Був, щоправда, випадок, коли в компанію дітей потрапила дитина з дуже багатої родини. Були проблеми, повірте. Ми ж поселяємо малечу в сім’ях також не вельми заможних селян. Тож дуже скоро виявилась підміна. На жаль, ті люди, які приймали цю дівчинку, відмовилися надалі брати до себе дітей. Але то був тільки один випадок.
– Пасха в Каталонії на місяць випередила українську, тож до вашого першого цьогорічного прийому дітей залишається ще два місяці.
– Так, на початку червня ми матимемо літак. Замовили чартерний рейс. Бог допоміг нам з грошима цього разу, тому жодних проблем, маємо надію, не буде. Дякуємо Спасителю за нашу каталонську владу, яка дбає за нашу нелегку та потрібну справу, мов за свою. До речі, в Каталонії, як і у вас, на Пасху є традиція дарувати яйця. Тільки в нас вони не звичайні, а шоколадні. Також ми пригощаємо одні одних моною – солодким тортом. Ми, каталонці, любимо ласощі. Подобаються нашим людям і ваші традиції. Ми продаємо в Оссоні українські писанки і отримуємо додаткові кошти.
Барселона – перлина біля моря
– Наша провінція – за 85 кілометрів від Піренеїв. Це справді чистий регіон, – каже пані Сесілія. – Багато риби в річках, багато свіжого повітря, зовсім не як у місті. Пам’ятаю, як ми привезли першу партію дітей з України. Вони так були здивовані, що наші чоловіки на риболовлі випускають усю щойно впійману рибу. У нас не заведено зловлену рибу їсти. Усю кидають назад, у воду. Ловлять тільки задля азарту. Ваші діти навіть ображалися на таке. Адже вони з бідних сімей і цього просто не розуміли.
– А чому вони не беруть рибу?
– Вважається, що в природі риба не може бути екологічно чистою. Обов’язково десь та ковтне «хімії». Навіть у нашому майже заповідному регіоні. Однак не дивуйтеся, ми рибу таки їмо. Але ту, яку спеціально для столу вирощують, у ставках.
Мені відразу згадалися сотні рибалок на берегах Дніпра влітку та на його кризі взимку. Згадалося й те, що Чорнобиль вище Києва. Отак, земляки!..
– Національний прапор Каталонії ось такий, – пані Сесілія подала мені шматок смугастої матерії, – це вам, подарунок. На жовтому тлі чотири червоні смужки. За легендою, колись давно на золотий пляж біля Барселони сів гірський піренейський орел і провів своєю кігтястою лапою по піску, залишивши ось такі чотири борозни. Ото і є наш прапор. Ці смужки червоні, бо лапи в орла були в крові. Цим у нас пояснюють природну жалісливість каталонців, чутливість до біди ближнього. Каталонці мають намір після здобуття незалежності – так і кажуть – примостити ось такого синього трикутника з білою зіркою з лівого боку. Ця зірка, начебто, й має символізувати державність. На відміну від гарячих басків, ми, каталонці, свого добиваємося поволі, проте наполегливо. Собор Святого Сімейства в центрі своєї столиці добудовуємо, але ж уже 121 рік. Уявляєте? В одній частині споруди відбуваються богослужіння, а іншій бік – тривають будівельні роботи. Це творіння найвідомішого каталонського архітектора Антоніо Гауді.
– Так-так, Гауді, – підхопила пані Тереза, оглядаючи красу нашої Лаври. – Цей самотній дивак Гауді почав головну споруду свого життя і всієї Каталонії – фантастичний собор Святого Сімейства – 1884 року, але до своєї смерті 1926 року встиг завершити тільки один із фасадів. Будівництво триває донині.
– Ми дуже неповороткі, – усміхається сеньйора Сесілія,– але не відступаємо. І ваших дітей не полишимо. Повірте, спілкування з ними і для нас корисне. Приміром, від них ми навчилися деяким моральним засадам, які давно втратилися у європейському світі. І це приємно, що християнство має такий суттєвий вплив на українських дітей. Нині, в коп’ютеризованому, зголівудженому ХХІ столітті.