«О» й «і»

Відомо, що наш земляк, уродженець Києва Михайло Булгаков точно передбачив день своєї кончини і як професійний лікар до найменших подробиць описав історію своєї хвороби, її фатальний перебіг…

Згадуючи про це, деякі біографи чомусь сором’язливо замовчують (а може, й справді вважають за несуттєве?), що цим самим автор «Білої гвардії» уподібнився людині, ім’я якої в родині Булгакових вимовлялося з великою пошаною і яка, на думку неупереджених дослідників, стала прототипом Майстра, героя найвідомішого і, на жаль, незавершеного роману письменника. Це Григорій Сковорода, видатний український філософ і поет, світ за яким ганявся, проте так і не наздогнав. Він теж знав день і годину, коли упокоїться, не боявся смерті, бо твердо й непохитно вірив у Бога, вічне життя. На Орловщині, звідки походять предки Булгакова, «майстром» називали ще й «людину, що добре знає Біблію». Саме таким і був Григорій Сковорода. А заперечувати зв’язок «Майстра й Маргарити» з біблійними, євангельськими подіями може хіба що сліпець.

Та навіть якщо й заплющити очі на обожнення в родині Булгакових постаті українського Сократа, його вчення, немає жодних підстав стверджувати, що Михайло Опанасович належав до вкрай реакційних щодо України культурних діячів. На відміну від більшості своїх російських колег по перу, Булгаков побачив українську революцію 1917 – 20 років ізсередини, він був учасником тих непростих подій, хоча й, звичайно, не «стріляв у юного Олександра Довженка», бо був військовим лікарем.

Перечитую «Білу гвардію» – і суперечливе почуття охоплює мене. З одного боку – неприязнь, роздратування, скепсис автора щодо «самостійності» очевидні. З другого – не можу не відзначити, що саме «Біла гвардія» стала для мене першим джерелом, де Симон Петлюра постав переді мною чимось іншим, ніж на плакаті «Вікон РОСТА»: «…Петлюра слаб, эсеры слабы…». Це вже був не карикатурний образ алкоголіка з червоним носом, що начепив на себе вишиванку й шаровари та взяв до рук бандитського обріза. Булгаков пробує не тільки простежити біографію свого антигероя (це для нас, свідомих українців, Симон Петлюра – видатний державний діяч і чи не єдиний полководець національно-визвольних змагань першої половини ХХ століття із зіпсованим соціалістичною отрутою іміджем), а й дослідити соціальне середовище, яке його породило. Булгакова – дворянина, монархіста, патріота Росії – невимовно дратують і гетьманщина, і Директорія. Але він намагається бути об’єктивним. Тож устами свого персонажа вигукує приблизно таке: «Ого! Казали, ватага неозброєної і неорганізованої шантрапи. А це ж велика регулярна армія, з гарматами і командирами!».

Або така ще деталь. Письменник згадує про офіцера, який дуже швидко «перебудувався» і перше, що зробив, це змінив у своєму прізвищі літеру «о» на «і». Коли вперше прочитав, то здивувався: чому це так вразило Булгакова? Чоловік, зрештою, мав право переробити своє прізвище відповідно до українського правопису. Так, може, Булгаков і помилився, угледівши в діях офіцера ниций кар’єризм, пристосуванство. Як, можливо, помиляємося нині й ми, вбачаючи щось не дуже добре, щось від хамелеона в надто швидкому перефарбуванні декого із синьо-білого в помаранчеве.