Лавров, батько Лаврова

В українському театральному календарі кругла дата – 100-річчя з дня народження Юрія Лаврова, одного із корифеїв Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки. Для нинішнього глядача кращим орієнтиром буде нагадування про те, що Юрій Сергійович – батько відомого російського актора Санкт-Петербурзького Великого драматичного театру Кирила Лаврова.

Примітними є кілька біографічних парадоксів. Тривалий час батько не сприймав сина як актора, мріяв бачити його військовим. Можливо, саме через це Кирило Юрійович, на початку п’ятдесятих, зробивши перші професійні кроки на сцені «батькового» театру, вирішив повернутися на батьківщину, аби самостійно, без батьківської прискіпливості шукати свій шлях до серця Мельпомени. І от сьогодні в енциклопедичних джерелах знайдете кілька рядків про Лаврова-старшого і розлогі біографічні подробиці про його сина. Що ж, це навіть справедлива закономірність, що діти перевершують батьків. Але очевидно несправедливістю залишається досі невиправлена совковість біографів, які вперто називають Юрія Лаврова російським радянським актором. Так, він уродженець Петербурга, починав акторство в театрі Мейєрхольда, виходив на підмостки кількох ленінградських театрів, але ж більшу частину життя прожив і пропрацював у Києві, втілював на сцені образи із п’єс Лесі Українки, Микитенка. Вершин майстерності й визнання досягнув в Україні, тут і ліг на вічний спочинок.

Я не належу до покоління тих театралів, які бачили Юрія Лаврова на сцені. Лише у фільмі. Але не в архівному, а прем’єрному – ще за його життя. Стрічка демонструвалася на одному з перших фестивалів «Молодость», хоча нічим не особлива. І назва не запам’яталася. Знята в радянському дусі антиоунівська, антиклерикальна агітка. Юрій Лавров (то, очевидно, була його остання роль) зіграв високосановного уніата. Проте лише завдяки його участі у фільмі хоч якийсь спогад про нього і відклався в моїй пам’яті. Запам’яталася його велична сивочолість.

І тут же пригадалося, що Юрій Лавров не був прибічником тих акторів, які воліють померти на сцені. Йому не подобалося бачити у вогнях рампи трухлявих стариків, тому досягнувши 60-річного пенсійного віку, залишив театр. Помер у сина в Ленінграді, але похований у Києві. Кирило Лавров каже, що тепер жалкує, що піддався вмовлянням дружини Юрія Сергійовича і погодився перевезти тіло батька в Україну, бо що далі, то рідше має змогу приїжджати на його могилу.

Отже, Юрій Лавров залишився в історії українського театру, в пам’яті українських глядачів і в українській землі.