Домашня казка про сокиру
Загалом, сокира для людини – таки необхідна річ. З її допомогою будували й усували небажаних. Скільки з нею пов’язано крилатих висловлювань, гідних мови Езопа! З іншого боку, всім відомо, що солдат із сокири «може» кашу зварити. Однією сокирою, без жодного цвяха, збудували на півострові Кижі дивовижної краси Преображенську церкву.
Про сокири можна говорити довго, але ж я не про ті, що лежать на прилавках крамниць, а про сокиру, якою творять...
І чому ми про сокиру згадуємо тепер? Присутність сокири (тобто закону, моралі) нагадувала б тим «дядькам», які на початку 90-х років організовували групи протесту проти існування магазину «НОТИ» – одного із культурних центрів на Хрещатику! А гасла які були «культурологічні»: «Геть москальських композиторів!», «Усяким там Чайковським та Глинкам достатньо буде місця в одній нотній крамниці по вулиці Леніна!» Чайковський був не проти Леніна та переїхав до нього. Хрещатинський магазин «НОТИ», який неофіційно належав до складу консерваторського комплексу, став називатися «КОБЗАР». Скажіть, де він нині? Його викупила фірма одягу, і у вітринах його ми бачимо завмерлих манекенів, що розмірковують на культурні теми морально зубожілого, роздягненого народу.
А як там Чайковські та Глинки, Косенки та Леонтовичі, Ревуцькі й Лятошинські, Білаші, Майбороди та багато-багато інших? А ту крамничку, що на колишній Леніна, (нині Б.Хмельницького) також закрили.
Навіщо випускати музичну літературу, якщо спеціалізованих нотних магазинів у Києві нині не існує?! Та образ Чайковського як видатного композитора пам’ятають «у своїх серцях» новоспечені менеджери рекламного бізнесу, які своїм «іскрометним розумом» та остаточно вбитою мораллю цинічно знущаються, використовуючи його ім’я для реклами чаю. І ніхто за це не несе жодної відповідальності!
Я плачу, мені соромно за все те, що відбувається у сфері музичної освіти. Скільки грошей витрачається на шалені естафети престижу в той час як на навчальну літературу для навчальних музичних закладів держави відпускається з бюджету аж 70 тисяч гривень на рік, та й ті йдуть не за призначенням.
А Москва моїм сльозам не вірить і забирає раритетні твори наших талановитих композиторів та теоретиків, перекупляє їх за безцінь! Їм потрібно підвищувати свою «національну» культуру нашими обдаруваннями, а разом із цим «нагодувати» площі більш як СІМДЕСЯТИ (!) нотних магазинів тільки у Москві.
Один приклад. Є у нас колекціонер рідкісних грамплатівок Леонід Шемета. Ви не повірите, – його каталог налічує понад 30 тисяч пісень, причому з повною історичною довідкою до кожної із них. Я була свідком того, як одне московське видавництво вмить перекупило складений ним збірник «Заборонені пісні», заплативши за них усього шість тисяч рублів, що в еквіваленті становить трохи більше тисячі гривень. Цей збірник накладом 100 тисяч примірників розійшовся за два тижні. Прибуток від нього також був чималий. Те саме сталося і з його «Енциклопедією романсу».
Леонід Гольдштейн – так, це той самий автор телепрограми «35 хвилин джазу», яку ми нині вже не бачимо на TV екранах. Неможливо байдуже піти із його квартири-музею. Щоразу просвітлюєшся, очищаєшся, наповнюєшся новими думками, стаєш добрішим. Він усе своє життя дарує людям, саме дарує, а не продає (хоча друге не завадило б) світові джазові шедеври з перших рук.
І останнє. Станіслав Макієвський – автор багатьох книг, які ще друкувалися у видавництві «Музична Україна» та тисячами примірників розходилися на території колишнього Радянського Союзу, нещодавно написав раритетну книгу «Ритміка для всіх. Школа постановки барабанщика» саме на замовлення одного із московських видавництв. Але якось на одній вечірці уражений фразою «Де ти живеш, щоб писати для Москви?» – вирішив випустити книгу в тій самій «Музичній Україні».
Патріотизм автора спрацював не на його користь. Питання в тому, де і як реалізовувати нашу продукцію наших же вітчизняних митців. Не повинен же цим займатися сам автор.
Москва знову не відмовилася від своєї пропозиції та оцінила підручник найвищим знаком якості.
Я можу довго перелічувати імена наших українських митців, гідних уваги до себе, які не прагнуть бути пророками у своїй Вітчизні, а лише бажають великого майбутнього своїй нації...
Тетяна САМАЯ, заслужена артистка України (Самая-Т)