Крізь уламки суспільного дзеркала
Вчинок Насті Овчар не тільки сколихнув усе суспільство, а й надав йому небувалої кінетичної енергії. Ця енергія іноді спричиняла такі поштовхи, від яких аж сипалося суспільне дзеркало. Держава, чиновники, бізнесмени, медики, звичайні громадяни хотіли видобути з уламків найбільший уцілілий шматок, аби в ньому якнайповніше відбивався їхній благородний вчинок щодо порятунку маленької Насті. Але, як відомо, через осколок неможливо побачити цілої картини, а склеєне дзеркало тим більше її спотворює. Отож спробуємо не ламати в цілому благородних устремлінь громади, яка насправді стала каталізатором усіх успішних рішень.
Загалом, як на мене, чи не вперше було створене конкурентне середовище, у якому приватна ініціатива дещо випереджала неповоротку державну бюрократичну машину, вона змушувала її не буксувати, як зазвичай буває, а прискорюватися. Однак, поки вирішували питання, у якій клініці лікувати Настю і як її туди доправити, найголовнішу відповідальність узяли на себе харківські лікарі. Вони дотрималися класичної схеми терапії, виконали дві складні операції. Услід за ними адекватно спрацювали й київські комбустіологи, зробивши ще одну операцію, а головне – спрогнозувавши, що стан здоров’я Насті дає змогу вдатися до десятигодинного перельоту до Америки.
Резонанс від вчинку Насті Овчар у суспільстві був таким сильним, що до влаштування долі дівчинки долучився, як кажуть, і Схід, і Захід. Звернення до Бостонського шпиталю таки зініціював хмельницький бізнесмен Віктор Вікарчук. Він зателефонував до свого земляка Сергія Самборського, який кілька років тому виїхав до Каліфорнії. Той у свою чергу зв’язався з благодійним фондом, який згодився оплатити лікування Насті в Бостоні.
– Це вже друга дитина, яку рятують у цій клініці, – розповідає Віктор Вікарчук, – саме завдяки цьому фонду. Коли я дізнався від Сергія Самборського, що є такий фонд, то запитав, а чи може він допомогти в порятунку українських дітей? «А чому б ні», – відповів мені Сергій. «А чому ж не допомагає?» – ще раз перепитав я. «А тому, що ніхто досі не звертався», – сказав Сергій. І нам справді не відмовили, коли ми попросили допомогти в порятунку 4-місячного хлопчика з Хмельницького. Наступною була Настя.
Гадаю, це був незаперечний успіх народної дипломатії. Тим часом Ніна Карпачова турбувалася про те, щоб вирішити питання з візами на рівні високої дипломатії. Проте спочатку навіть точно не знали, де лікуватимуть Настю. Річ у тім, що Ніна Карпачова щойно повернулася з Куби, де набачилася як успішно кубинські лікарі виконують операції з пересадки кісткового мозку при лейкемії. Вона невідкладно зв’язалася з Кубою. Тамтешні опікові хірурги відповіли, що готові прийняти Настю. Наші лікарі підготували історію хвороби. Ці документи о 2-й годині ночі Карпачова надіслала електронною поштою на Кубу… Тоді виникло питання, як транспортувати дівчинку? Проблема, як відомо, була не тільки в тому, що на борту літака мало бути енергозабезпечення, місце для спеціального ліжка, а й температура в салоні – не нижчою плюс 28 градусів за Цельсієм.
– Вирішувати питання з літаком ми поїхали до Президента Віктора Ющенка, – розповіла недавно на зустрічі з журналістами Ніна Карпачова. – Пробиватися до нього довелося не через чиновницькі перепони, а крізь ряди прохачів на вході до його резиденції. Нарешті Ющенко побачив нас, охорона пропустила, і разом з групою матерів і дітей, що слізно просили допомогти, ми піднялися до його кабінету. Президент одразу зв’язався з міністром оборони, «Аеросвітом» і бізнесменами. Можу сказати, що кілька літаків одразу були на злітних смугах, але жоден із них технічно не відповідав вимогам польоту. І тоді відгукнувся бізнесмен Харіс Юсіфф. За походженням він сирієць, 5 років тому отримав українське громадянство. Саме в нього виявився трансконтинентальний літак «Дуглас-8», у салоні якого є не тільки окрема кімната, у якій, до речі, й розмістили невдовзі Настю, а й є змога підтримувати впродовж десятигодинного польоту температуру +28оС. Крім того, саме цей авіалайнер здатен здійснити безпосадковий політ до США. Зазвичай, для одержання віз та вирішення інших формальностей із виїздом до США у МЗС потрібно до 7 днів. Цього разу все було зроблено за рекордно короткий час – відлік йшов на години. І це було зрозуміло, адже лікарі дали запас часу для стабільного стану Насті – 36 годин…
І все ж підняти літак у повітря довелося, маючи дозвіл лише на зліт і не маючи дозволу на приземлення. Пілот попередив, що коли цей дозвіл не надійде, поки він летітиме до Лондона, то приземлиться там. Уявіть собі, що дозволу від США таки не було. Проте Куба зголосилася прийняти і літак, і дитину. Поки авіалайнер долав безмежні простори Атлантики, вдалося дістати дозвіл з аеропорту Бостона. Усі полегшено зітхнули.
– Наша радість виправдана тільки стосовно цього польоту, – каже Шафридін Аскеров, президент авіакомпанії «Аеростар». – Тому що статус таких польотів у нас ніде не визначений. Потрібно невідкладно ухвалювати сучасний Повітряний кодекс. А то, ми борсаємося в повітряному просторі без правил.
Гадаю, що справді перевізники можуть бути різні, а от про правила гри для всіх має подбати держава. Вона повинна опікуватися й усіма без винятку громадянами. І найголовніше – у неї має вистачити для цього волі. Бо що можна сказати на закиди Міністерству охорони здоров’я, яке начебто опустило руки перед вартістю послуг, запропонованих німецькою клінікою? Тільки те, що бідна в нас бюджетна охорона здоров’я. Немає в неї такої резервної кишені, у яку поклали б свої пожертви меценати на порятунок життя співгромадян. Так, як роблять це спонсори того ж американського благодійного фонду, які й не здогадуються чи українську, чи конголезьку дівчинку врятують їхні кошти.
Переконана, що імідж нашої держави у світі нині такий привабливий, що йому зовсім не зашкодить благородний жест з боку будь-якої країни. Спонукає і нас до вдячності той факт, що маленька і не дуже заможна Куба за 15 років витратила на лікування 20 тисяч дітей-українців, уражених чорнобильським лихом, аж 300 мільйонів американських доларів. Однак соромно перед світом зізнаватися, скільки тих доларів було покладено у кишеню деякими посадовцями, які опікувалися відправленням наших дітей на Кубу. І це стверджую не я. Про це неодноразово офіційно повідомляла Рахункова палата.
Змагаючись нині в благородних вчинках щодо порятунку Насті Овчар, наше суспільство справді чи не вперше виявило справжні риси громадянської зрілості. Але тільки окремі риси. Однак не закриваймо очі й на такі його вади, як соціальне сирітство, бідність. Чому ці явища можливі у нас сьогодні? А для цього я прошу пригадати телевізійні кадри з того села, вулиці й хати, де народилася Настя Овчар. Я думаю, якщо Бог і лазерні технології американських лікарів допоможуть їй вижити, то з якими думками повертатиметься вона на Батьківщину, побувавши у Задзеркаллі…