У пошуках Швондера

Новенький, тільки-но зданий під житло будинок почали руйнувати з першого дня. Уже через тиждень у під’їзді не  стало плафонів та лампочок, згодом на сходах зірвали гумові поручні, через місяць було вибито вікна та двері...

Цей процес побутового варварства продовжується і понині. Хоч як дивно, за знищення цього майна ніхто не поніс покарання. Складається враження, що ні держава, ні місцеве самоврядування не зацікавлені у тому, аби величезне житлово-комунальне господарство було поставлене під жорсткий контроль. І це – не єдиний фактор. Розруха, про яку говорив ще пріснопам’ятний професор і яка панувала на теренах совдепії, так і переважає нині.

Чому? Що заважає зупинити цей невигідний з усіх боків процес? Що, зрештою, покладе край швондерівському пануванню? Де початок відліку нової ери у розвитку нашого ЖКГ?

Нещодавно, інформуючи загал про виконання програми «Твій дім, твоє подвір’я», начальник Головного управління житлово-комунального господарства Києва Михайло Поживанов наголосив: для нормального функціонування міста потрібно щороку 370-380 мільйонів гривень. Беручи до уваги, що торік було фактично використано 154 мільйони гривень, можна зробити висновок, що якість комунальних послуг лише на 50 відсотків відповідає тим нормам, за якими має жити столиця.

Та про які стандарти йдеться? Ось характерний приклад. Кілька місяців тому на поверсі зламалася кнопка для виклику ліфта. Диспетчерська, яку мешканці будинку час від часу турбували телефонними дзвінками, у ремонті не відмовляла, справно фіксуючи «сигнали». Однак, коли відремонтують, не повідомляла. Мовляв, замовлень у бригади «по горло», коли дійде черга – невідомо, то ж радили звертатися особисто до якогось «пана Хливнюка».

Ліфтові служби, якими опікувався пан Хливнюк, теж у ремонті кнопки не відмовляли, але починали й закінчували розмову так неохоче і так здалеку, що терпець, зрештою, ввірвався і довелося сісти за листа до районної влади. Тоді кнопку відремонтували, а згодом від комунального підприємства «Житлорембудсервіс» Деснянського району надійшла й письмова відповідь: «…Працездатність кнопки відновлено, ліфт працює» і відповідає правилам безпечної експлуатації.

З цієї ситуації можна зробити принаймні два висновки. По-перше, утриманням будинків та прибудинкових територій ніхто по-справжньому не переймається. Господаря нема. І хоча за території відповідають ЖЕКи, ця відповідальність, так би мовити, номінальна. Держава хоч і декларує потребу реформування цієї давно застарілої системи, загалом проблема зайшла у глухий кут.

Скажімо, як і десять років тому, так і нині, міський житловий фонд перебуває у так званій змішаній формі власності. Тобто під одним дахом існують приватизовані квартири і ті, які ще не приватизували. Винаймачі таких квартир, як правило, є боржниками у сплаті за комунальні послуги. Борг цей сягає кількох тисяч гривень і  навряд чи буде погашений. Аби піти далі у вивченні бодай цієї вузької теми, слід спитати: а чому люди перестали платити? Відповідь проста: тому, що їх до цього нічого не спонукає. Навіть пені, яка  була колись певним стимулятором до вчасного внесення квартирної плати, тепер нема. Усе, так би мовити, на повній довірі. На совісті. Ось чому виховані на «ідеалах» пенсіонери платять, а зрощені на «понятіях» перехідного періоду молоді члени суспільства ці обов’язки ігнорують. Тому все частіше звучать думки про відновлення нарахування пені. Немає сумніву, основна маса платників не відчує впливу цієї норми. Разом з тим люди, які звикли рахувати гроші, відчують, що не платити за комунальні послуги – просто невигідно. І не треба боятися того, що населення «не зрозуміє». Ще й як зрозуміє! Бо бідних, які не платять за квартиру через бідність, майже немає. Не сплачують через звичку не платити, яка ґрунтується на остаточній відсутності відповідальності – як з боку платників, так і з боку влади.

Звичайно, проблема потроху вирішується сама собою. Людей, які по п’ять років не платять за квартиру, життя зрештою витісняє з числа городян. Вони продають міське житло. Проте процесом ніхто не керує. Влада пасує перед проблемою. Комунальне господарство уже впало навіть не на коліна. Воно перестало існувати як ефективний чинник національної економіки. Стан справ настільки заплутаний та не відповідає вимогам часу, що будь-яка успішна влада зрештою є неуспішною, коли стикається з ЖКГ.

Наведу кілька прикладів. Нині всі говорять про збільшення зарплат. Ну й що? Зарплата зросте, та водночас йдеться і про підвищення тарифів на газ, електрику, воду (особливо гарячу), вивезення сміття... У чому тоді просування вперед?

Невизначеність у комунальній сфері, за яку платимо майже половину того, що отримуємо від роботодавця, постійно призводить до поглиблення протиріч. І той, хто намагається не помічати їх, приречений на поразку у спробах розв’язати бодай одну з головних комунальних проблем – проблему збалансованості між витратами на утримання міського житла і реальними можливостями територіальних громад. Люди вже не вірять, що можна якось вгамувати ЖЕКи. Вони не вірять їм, а, не вірячи їм, не вірять і владі.

Тут і перемежовується політика й найпростіші життєві проблеми громадян. І хоч би як влада намагалася відокремити ці чинники, цього не вдасться, бо людина сприймає владу саме через те, як вона живе: погано чи добре.

Стан справ із тарифами, що зростають, і неплатниками, кількість яких збільшується, призвів не тільки до появи професійних неплатників, а й до усталеної психології, яку можна визначити іншим швондерівським гаслом: «усе нічиє».

Хто є власником сходів, вікон, дверей та інших об’єктів спільного користування? Адже ані прибудинкова територія, ані коридори, ані сходи чи під’їзди у приватизаційних документах як власність чітко не визначені. У мешканця немає чіткого розуміння того, що він є не тільки власником окремої квартири, а й співвласником усього будинку. Навіть при укладанні угоди купівлі-продажу цей фактор не враховується.

Отож, швондерівська зрівняйлівка, яка виникла при роздаванні приватної власності ще на початку минулого століття в Росії, діє й досі. Наше комунальне господарство так і залишилось «нічиїм». І це, на думку фахівців, є головною перепоною у переході на  європейські стандарти. Причому у сфері, яка є найголовнішою, бо торкається кожного з нас.