Чи відчалить Ковчег від метро?
22 березня проминуло в моєму житті зовсім не так, як годилося б згідно зі звичаями предків. Я не вшанувала у церкві пам’ять Сорока Севастійських Мучеників. Не згадала, що в цей день почалася справжня весна. Не спекла сорок «жайворонків» або «голубів». Не зустріла на столичних вулицях дітей, які цими пернатими з тіста закликали б птахів із вирію. Щоб убезпечити своє життя протягом року, не сходила в поле топтати ряст, примовляючи: «Топчу, топчу ряст, дай, Боже, потоптати і того року діждати».
Зате на прес-конференції, яку в Укрінформі влаштував оргкомітет акції «Свято українського одягу» на чолі з головою паном Миколою Габером, уже зранку дізналася, що 22 березня – одинадцятий і останній день безплатного проїзду в метро для жителів японського міста Кіото. Щоправда, лише для тих, хто всі ці дні носив кімоно. Чи було таких людей стільки, як у нашому метро уболівальників під час футбольних матчів, чи вони спускалися в підземку на ескалаторі поодиноко, як моделі на подіумі на показах високої моди, я не довідалася. Як і про те, скільки грошей витратила влада Кіото на цей захід «з метою заохочення розвитку національного костюма та текстильної галузі в цілому». У роздрукованому додатку до прес-релізу зазначалося: «багато дослідників однією зі складових дивовижних успіхів Японії вважають старанне плекання національного духу. Вже понад чверть століття рух «знайди японця» допомагає сучасним жителям країни, де сходить сонце, не просто залишатися самими собою і не розчинятися в глобалізованому світі, а й посідати у ньому вельми престижне місце. Знайти японця в собі – означає знайти власну форму поєднання сучасності й традиції».
Такий синтез сьогодення й історії – в основі й задекларованого на прес-конференції «українського стилю життя», однією зі складових якого є одяг, «що поєднує в собі сучасні модні тенденції, матеріали й технології, вдалі винаходи – з українськими традиціями, які відповідають нашій антропології, клімату, естетичним уподобанням тощо».
Оскільки «Свято українського одягу» – акція, розрахована не на один рік, найперше завдання ініціаторів і організаторів – донести свою ідею до широкого загалу через ЗМІ, культурно-мистецькі заходи за сприяння знакових постатей України.
Що ж до конкретних прикладів втілення цієї ідеї, то називали їх поки що небагато. Це, зокрема, змагання серед дизайнерів на кращу українську національну шкільну форму, конкурс молодих модельєрів, які працюють у «сучасно-традиційному» стилі (його із вересня-жовтня планують зробити щорічним). І залучення банкірів та виробників – щоб моделі сучасного одягу з національними елементами, які визнають на цих конкурсах найкращими, знайшли промислове втілення, і ми побачили їх у магазинах.
А чи будуть їх купувати й одягати? Тут, на мою думку, річ не тільки в доступних цінах. Бо разом із запровадженням національної шкільної форми потрібно вже з дитинства виховувати й національний смак. І не обійтися без такого предмета в шкільній програмі, як історія українського народного одягу, без азбуки символів та хрестоматій української вишивки і національних кроїв, без всеукраїнських конкурсів юних дизайнерів на державному рівні, на кшталт конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика.
Щоб національний стиль життя (він осяяв наші душі під час Помаранчевої революції) не зник у потопі всесвітньої глобалізації, потрібно подбати про Ковчег українця. А яких саме елементів цього стилю взяти «по парі», і звідки відчалить Ковчег? Це вирішувати і державі, і кожному особисто. Але принаймні не через запозичення досвіду японського міста Кіото, як це пропонують організатори акції «Свято українського одягу», бо отой захід – скоріше підкуплена спонука, ніж заохочення до національного костюма. Я вдягатиму свою вишиванку, коли захочу, але тільки не у дні безплатного проїзду в ній у метро…
Що таке національна ідентифікація? Це поняття яскраво продемонстрував один випадок із життя. Восени 1949 року на храмовому святі Успіння Богородиці в Мукачеві, куди з’їжджалися до монастиря селяни з усіх кінців Прикарпаття і Закарпаття, побувала талановитий художник-графік і відомий знавець українського народного мистецтва Олена Кульчицька. Вона підходила то до тієї жінки, то до тієї, віталася і запитувала про одне й те саме: «Як вам живеться в Берегові?» «Як вам живеться в Рахові… Ясенях… Тячеві?» Відповіді були теж однакові: «Дякувати». А потім здивоване: «Як ви знаєте, звідки я?» Присутній при цих діалогах Кульчицької з трьома десятками селянок мистецтвознавець Б.Бутник-Сіверський резюмував: «Вишивка на святковій жіночій сорочці була тим паспортом, який давав змогу говорити не тільки про район, а й про кожне конкретне село».
Коли і вітчизняним, і закордонним паспортом українця стане національний стиль життя, я більше не зустрічатиму людей, які називатимуть мене західнячкою лише через те, що розмовляю українською. А спитавши «Як вам живеться?», хтось обов’язково «вгадає» в мені киянку.