Хірург – нащадок хірургів
Уперше за багато років я застала зазвичай оптимістичного, жвавого як ртуть Володимира Мішалова у незвичному мінорно-філософічному гуморі. Він казав про потребу озирнутися назад, підсумувати зроблене, поміркувати, що ще треба встигнути. Причиною цього був, безперечно, перший 50-річний ювілей…
Як на мене, нині навряд чи знайдеться в Україні успішніша і яскравіша лікарська постать, насиченіша біографія. Кандидат наук у 29 років, доктор – у 43, із 1998-го – завідувач кафедри госпітальної хірургії з курсом грудної та судинної хірургії, проректор Національного медуніверситету, з 1999-го – завідувач міського центру хірургії з п’яти відділень. Володимир Мішалов – законодавець моди у хірургії, бо вміє робити все, залюбки навчає молодих, не боячись їхньої конкуренції.
– Справді, мені нема на що нарікати, – каже Володимир Григорович. – Народився й виріс я у містечку Шпола на Черкащині. У школі хотів стати військовим, але, мабуть, гени взяли гору.
– Ви про дідусів по маминій лінії?
– Мамин тато Конон Коломійченко був начальником на залізниці й подбав про трьох своїх братів, давши їм найкращу освіту. Двоюрідний дідусь Михайло Коломійченко кілька десятиріч поспіль був головним хірургом України і завідувачем кафедри хірургії у Жовтневій клінічній лікарні – як тепер я. Другий двоюрідний дідусь Олексій Коломійченко – відомий в усьому світі отоларинголог, його іменем названо Київський інститут отоларингології. Іван Коломійченко був професором ветеринарії. Я вступив до Київського медінституту. До третього курсу не уявляв, ким буду. На четвертому курсі влаштувався працювати фельдшером у лікарню на Солом’янці, побачив хірургічних хворих і збагнув: моє. Наче осяяло. Звісно, тодішня й теперішня хірургія – це небо й земля: до видалення жовчного міхура хворих готували по кілька місяців, а потім цю операцію робили одразу два професори з двома асистентами. Нині ж ми їх робимо ендоваскулярним методом потоком – без травми, без крові і втрати працездатності. Операції через виразки шлунка і дванадцятипалої кишки тоді були просто варварськими. На шостому курсі обрав хірургію, хоч спочатку довелося попрацювати анестезіологом.
– Наскільки готовими до операцій приходять у клініку випускники інститутів?
– Усі хірурги вчаться до старості. Молодь без наставників ніким стати не зможе. Мені з цим пощастило чи не найбільше в житті. Інтернатуру я пройшов на кафедрі видатного професора Юрія Махнюка. Відтак мав геніальних учителів – Макара Черенька, Миколу Амосова, Олександра Шалімова.
1982 року Шалімов запросив мене до свого інституту, де я пропрацював до 1998-го. Олександр Олексійович сказав: «Хочеш бути справжнім хірургом – вчися робити все». Це мені дуже допомогло – я не замкнувся у вузькій спеціалізації. Щороку роблю не менше 400 операцій на різних органах.
– Ви відомі тим, що дбаєте про молодь…
– Тому і дбаю, що її не завжди правильно навчають. Читаю студентам лекції про те, що набільше люблю – лікування тромбоемболії легеневої артерії, ішемічної хвороби серця, нижніх кінцівок. Відтак показую під час операцій, як це робиться. Під моїм науковим керівництвом вже захистили 10 дисертацій, 20 – їх готують. Я пишаюся своїми колегами. Стали приїздити, як колись, з інших регіонів. Із Полтави приїхав після інституту азербайджанець, який вільно володіє п’ятьма іноземними мовами. Такого гріх не навчити.
– На власну наукову роботу вистачає часу?
– При моїй завантаженості його ні на що не може вистачати. Але я звик до таких темпів. Хірургічні дисертації не містять і рядка лірики – вони повністю базуються на власних дослідженнях. Докторську я створив на базі лікування 191 тяжкого хворого з патологією судин кількох басейнів – серця, головного мозку, легенів. Професор Євген Гончарук схвалив мій підхід і сказав, що медицину майбутнього має створити Національний медуніверситет. Я маю майже 400 наукових праць, 12 монографій, 32 патенти на винаходи.
Останнім часом зацікавився онкологією – хочеться врятувати людей, довести, що рак – ще не вирок. Вдається вирвати з лап смерті донедавна ще приречених. Виконую операції на печінці, хоча раніше вважалося, що її оперувати не можна. Хибна думка. Разом з колегами написав підручник для шостого курсу медуніверситету.
Нам невідкладно потрібно реформувати систему охорони здоров’я, і я покладаю надії на міністра Миколу Поліщука. Він талановитий хірург, знає, що це таке – запізніла хірургічна допомога, тому щось зуміє змінити. Годі вже нам заздрити Заходу. До нашого хірургічного центру приїхали люди з Німеччини. Злоякісна пухлина у хворого проросла в аорту та брижеєчну артерію. Кілька тисяч євро на обстеження родина знайшла, а 100 тисяч на операцію не має. У нас їм це коштуватиме разів у 15 дешевше, а з проблемою, певен, упораємося.
– Як було організовано і як працює ваш Центр?
– Я дуже вдячний Олександру Омельченку і Валерію Бідному за те, що вони 1999 року запропонували мені цю цікаву справу – створити й очолити при Центральній клінічній лікарні хірургічний центр із п’яти відділень: загальної та лапароскопічної хірургії, серцево-судинної хірургії, пластичної та реконструктивної хірургії, ендоваскулярної хірургії та відділення хірургічної радіології. Ми робимо операції на судинах, які раніше робили лише в Інституті Шалімова, операції зі штучним кровообігом, опанували складне діагностування і операції ендоваскулярним методом. Щороку – не менше 4500. Результати нашої роботи відповідають світовим стандартам. Але не існує хірурга, який був би повністю задоволеним собою. Хірургія – колективна праця, одужання залежить від сотень факторів.
Центр обладнано найновітнішою апаратурою. Чого не змогла міська влада – допоміг ректор Національного медуніверситету Віталій Москаленко, подарували ультразвуковий апарат і кріоелектронне обладнання вартістю понад 400 тисяч гривень.
Я пишаюся успіхами в хірургічному лікуванні бронхоцефальних судин (сонних артерій) і відновленні мозкового кровообігу. Ми – єдина клініка в Україні, яка хірургічним методом лікує інфаркти міокарда, розширюючи судини. Славиться наше відділення відновлювальної та реконструктивної хірургії: робимо успішні пластичні або так звані операції краси. Сповідуємо той принцип, що людина – прекрасне Боже творіння і має право на всіляку допомогу.
– Володимире Григоровичу, що ви собі зичите на ювілей?
– О, яке складне запитання! Ювілей – це мить. Потім я хочу, щоб моя доня Ганнуся не розчарувалася у виборі – стати психологом. Щоб здоровою була моя родина. Щоб я мав сили й наснагу працювати, навчати й навчатися.
Мрію дожити до часів, коли здоров’я, спокій, достаток і щастя людини – стануть найбільшим пріоритетом влади. Та передусім хочу низенько вклонитися всім добрим людям, які допомогли успішно здолати цей відрізок життя.