25 березня 2005 року, п'ятниця №53 (17464) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ УКРАЇНА ПОДРОБИЦІ ПАМ’ЯТЬ ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 ГІСТЬ "ЯСК"
25.03.2005

Григорій СЕМЕНЮК: «Філологи обирають березіль»


Про це свято нема згадок у жодному календарі. Проте упродовж уже понад п’ятдесяти років «уся прогресивна частина людства» 29 березня дружно святкує День філолога. Наша розмова з директором Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професором, доктором філологічних наук Григорієм Семенюком розпочалася зі з’ясування, чому саме цю дату облюбували любителі словесності.

– Щодо дня, то достеменно невідомо, чому вибір випав на 29-те. Із місяцем простіше. Як сказав би Лесь Курбас, цитуючи норвезького поета: «Я вибираю березіль, тому що він буря, тому що він сміх, тому що в ньому сила». Практично увесь місяць проходить під знаком Кобзаря: в Інституті відбуваються зустрічі з лауреатами Шевченківської премії, проводяться науково-практичні конференції.

Інститут філології – один з наймолодших підрозділів університету. Створено його в листопаді 2001 року. Саме тоді об’єдналися факультети – філологічний і романо-германської філології та відділення сходознавства. Як запевняє Григорій Фокович, ідея виношувалася кілька років і її авторство належить ректору Віктору Скопенку. Мета була зрозуміла – зосередити всю філологічну рать в одному приміщенні, інтегрувати дисципліни з перспективою надання студентам додаткових кваліфікацій. Україністи стають ще й викладачами іноземної мови. Викладачі іноземної отримують ще й фах перекладача. Персонал об’єднавчі процеси загалом сприйняв позитивно. Проте дехто побоювався, що відтепер вивчення української опиниться на задвірках, позаяк знання іноземних мов – престижніше. Цього не сталося. Григорій Семенюк розповідає:

– Передусім було кардинально перероблено навчальні плани, для студентів іноземної філології вдвічі збільшили вивчення українознавчих дисципін. У свою чергу україністи почали більше часу приділяти іноземним мовам – подвійна спеціалізація зобов’язує. Створено п’ятирічний план видання підручників, посібників, навчально-методичних матеріалів, підготовлених викладачами Інституту. Це, зокрема, стосується підручників з іноземних мов, бо ще й досі послуговувались навчальною літературою московських видавництв.

В Інституті навчається 2600 студентів. За цим показником філологи впевнено утримують першість серед підрозділів університету. Премудростям навчають 540 викладачів, з них – більш як 50 професорів, є лауреати державних премій, зокрема і Шевченківської, заслужені працівники освіти та науки й техніки. Вивчають тут 32 (!) мови. І завважте, викладають фахівці з Єгипту, Китаю, Японії та слов’янських країн. Університет підписав угоди про міжнародне співробітництво із навчальними закладами із понад 70 країн. Практично кожен студент упродовж п’яти років навчання має можливість побувати за кордоном (від двох місяців до року) у країні, мову якої він вивчає.

– Чи є попит на випускників Інституту?

– Коли я був іще заступником декана філологічного факультету, – згадує Григорій Фокович, – а це вісімдесяті роки, мені доводилося брати участь у розподілі молодих спеціалістів. Скільки було сліз, прохань, благань – дайте лише вільний диплом. Нині кожен має сам влаштовувати долю – шукати роботу. Можу сказати одне: на ринку праці фахівці з дипломами Київського університету імені Тараса Шевченка – конкурентоспроможні. Це засвідчило і тестування серед вищих навчальних закладів, за результатами якого ми посіли беззаперечне перше місце.

Зайшла мова про ймовірну заміну вступних іспитів тестуванням, аби унеможливити випадки хабарництва. Так ось. Директор Інституту філології дотримується такої думки:

– Ця ідея не нова. На початку 90-х я працював у Міністерстві освіти, яке очолював Петро Михайлович Таланчук. Ми тоді їздили за кордон, вивчали тамтешній досвід – це саме тестування. Вирішили спробувати в себе – у школах. А було це, як знаєте, в часи суцільного занепаду. Не завжди вдавалося доставити завдання до місця призначення. Причина банальна – нема бензину. Возили кіньми. Одним словом, справа ця успішно заглохла.

Нова влада, зрозуміло, прагне, щоб прозорими були і випускні іспити у школах, і вступні у вищих навчальних закладах. Тому знову згадали про тести. Але в жодному разі це не має бути спонтанно. Якщо ми не готові, то чи варто за це братися? Має бути відповідна матеріальна база. Мають бути фахівці, які готуватимуть ці тести. Це одне. Є ще й друге. Не менш важливе. Треба враховувати і специфіку спеціальності. Чи завжди можна протестувати філолога? Філолог – це педагог. Це той, хто говорить. Це той, хто виходить на аудиторію. Для філолога важливими є уміння оперувати як художнім, так і науково-критичним матеріалом; демонструвати логіку наукового мислення; аргументувати свої судження і оцінки конкретного твору, літературного процесу; володіння основами усного мовлення; здатність до спілкування з аудиторією; риторичні здібності. Тому, вважаю, нам слід залишити апробовану систему вступних іспитів, яка, до речі, враховує і соціальний захист окремих груп абітурієнтів – сиріт, інвалідів, випускників сільських шкіл… Щоб наш навчальний заклад не перетворився на елітарний. Адже ні для кого не секрет, що сьогодні абітурієнти не в однакових стартових умовах. Випускник столичної гімназії, ліцею, коледжу витримає тест. А випускник сільської школи?.. Тому я віддаю перевагу на іспитах живому спілкуванню.

– Григорію Фоковичу, останнім часом лунають промовисті заяви деяких достойників про необхідність надання російській мові статусу офіційної. Що можете сказати з цього приводу?

– Як філолог-україніст сприймаю це дуже болюче. Ті, хто висуває цю тезу, мають пам’ятати, що Конституція України не передбачає окремого поняття офіційної мови. Смішно слухати про утиски російської мови. Це тоді, коли всі кіоски завалені російськомовними виданнями та літературою. Ніхто не заперечує – розвивати мови треба, але не лише російську, а й мови інших національних меншин. Але передусім слід чесно зізнатися, що в нас існує дещо інша проблема. Упродовж кількох століть українська мова, культура, освіта нищилися, насильно запроваджувалася русифікація. А тепер нам кажуть: «Так історично склалося». Даруйте, не «історично» й не «склалося». Ситуацію треба кардинально виправляти, інакше ми ніколи не станемо Україною. І не одні лиш філологи мають битися над цією проблемою. Питання слід вирішувати у державному масштабі. Посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін під час зустрічі зі студентами сказав дуже влучну фразу: «Язык – самозащита нации». Чому росіяни можуть про це говорити, а ми – ні? Як писав В’ячеслав Липинський: «Українська мова – це остання ознака українськості». Загальновизнано: українська мова одна з наймелодійніших у світі. Але ж хіба вона настільки складна, що люди, котрі живуть в Україні упродовж десятиріч, не можуть її вивчити. Радше – не хочуть.

Сподіваюся, що все-таки щось у нас зрушиться. Мені дуже імпонують перші кроки Президента. Скажіть, хто з вітчизняних високопосадовців їздив  у Батурин, та ще й узявши із собою потенційних меценатів, – впливових бізнесовців? Може з тієї когорти в когось заговорить українське серце, вони відгукнуться і нададуть відповідну фінансову допомогу на відновлення гетьманської столиці.

Від тем загальних перейшли до  персони самого пана Семенюка. Інакше розмова видалася б занадто офіційною.

– Колись один поважний професор, аби допекти хлопцеві-студенту,  уїдливо допитувався, чого той подався на  філфак,  чи не краще було б стати трактористом… Григорію Фоковичу, чому ви стали  саме філологом?

– Тому що якраз у тракторах зокрема, та й у техніці загалом не кумекав. Школу закінчив зі срібною медаллю, бо мав одну четвірку з автосправи. Але це не той випадок, як із генеральським синком Аліком з Довженкової «Поеми про море», котрий збирався, коли виросте, стати прокурором чи суддею, бо там не треба знати математику… Я мріяв стати педагогом. А ще – про сцену. В університеті тоді працювала студія художнього слова. Її керівником була Маргарита Терещенко. Вона  познайомила  мене з Павлом Глазовим. Я любив  читати його гуморески.  Кажуть, непогано виходило. Мене навіть показували по телебаченню. Кілька хлопців-філологів  перейшли в театральний інститут: Василь Рубан, Станіслав Чернілевський, Михайло Саченко. Наче хтось  стежину протоптав. І мене теж тягло. Але вчасно схаменувся. Зосередився на навчанні в університеті.

– Знаю, що ви не байдужі до футболу…

– Футбол у мене забрав стільки часу, що якби  витратити його на наукову роботу, то  можна було б  написати ще зо дві дисертації. Грав за школу, село, факультет. Мені навіть носа зламали – географи.  А ще пригадую матч  на першість універстету з економістами. Їхні прихильники виявилися дотепнішими за наших -– скандували: «Дави суфіксів!» Та й уболівальником я був затятим, поки футбол не став комерцією…

Розповів Григорій Фокович і про сім’ю.

– Дружину звати Валентина. Вона – філологиня. (Не «філолог», а «філологиня». Добре римується з «немов богиня», завважив я. – Авт.). Познайомилися в листопаді – я рік як працював по закінченні університету,  вона тоді ще  навчалася. Я вже був навчений як з дівчатами поводитися – майже на кожне побачення з’являвся з букетом гвоздик. Поїхала Валентина на рідну Чернігівщину, та й розповіла, що є такий хлопець.  Батьки кажуть: «Бач який інтелігентний із Західної України (а я з Рівненщини), вихований, та й, мабуть, багатий, якщо квіти всю зиму дарує».  Зрештою побралися ми. На другий-третій день після весілля  кажу своїй судженій: «Кохана, треба буде віддавати борги. – Які? – Оті квіти, що тобі дарував, я купував за гроші з каси взаємодопомоги».

Ось такі вони, щедрі філологи… Мають Семенюки сина Юрка. Проте третім філологом у сім’ї він не став – обрав юриспруденцію. Тепер уся надія на внука Богданка, який є  справжньою втіхою для дідуся.

Похвалився Григорій  Фокович, що має  дачу. То він до техніки індиферентний (даруйте за іноземне слівце), а так майструвати вміє. Запевняє, що майже всі столярні роботи в дачному будиночку  виконував сам. А що за дача без саду? А тепер вгадайте, які дерева там ростуть? Звісно, є там яблуні, груші, сливи… А ще – три верби, які мрійливо схилилися над копанкою. Вони то найбільше й радують аматора-садівника. От що значить мати душу філологічну.

Наша розмова добігла кінця. Насамкінець пан Семенюк просив нагадати випускникам-філологам усіх часів та народів, що альма-матер 29 квітня чекає на них. Є цікава інформація і для тих, хто ще тільки мріє опанувати фах любителя словесності, – 15 квітня в Інституті філології – День відкритих дверей. Вхід вільний, без вікових обмежень. Гостинність гарантовано.

Ігор Йосипович Казмірчук




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.