Українська душа в сірій шинелі
На меморіальній дошці, що з’явилася на будинку Національної спілки журналістів України уже після загибелі Георгія Ґонґадзе, викарбувано багато прізвищ майстрів пера і мікрофона, які наклали головою за правдиве слово на газетній шпальті, у радіо й телеефірі. А починався цей сумний список на зорі української незалежності. І серед перших загиблих був наш побратим-вечірківець Анатолій Таран, якого знайшли мертвим і обібраним на оболонському пустирі вранці 21 березня 1995 року, а упізнали аж через чотири дні потому. Причину смерті нашого товариша не встановлено й досі, хоча минуло з того сумного дня вже десять років.
«Я єсть народ по імені Таран»
Із поетом Анатолієм Тараном я зустрілася на сторінках столичної «Вечірки». 1975 року газета вмістила добірку віршів з його майбутньої збірки «Аеродром», що вийшла друком уже наступного, 1976-го. Настрій ліричного героя – залюбленого в рідну землю життєрадісного романтика – настільки збігся з моїм, що я не втрималася й спочатку вирізала вірші з газети, а потім купила й збірку поезій. Познайомившись на початку 90-х років минулого століття з автором, щиро зраділа тому, що Анатолій з роками не тільки не втратив щирого, майже дитинного, подивування світом, іскрометної радості, а й став ще палкішим життєлюбом та романтиком і в поезії, і в житті. Цього в завжди усміхненого, дотепного й товариського чоловіка з щирою українською душею не витравили ні військові статути, ні російськомовне оточення. Анатолій понад два десятиліття був військовим журналістом, мав звання підполковника Радянської Армії. Вірші писав лише українською мовою, щиро кохаючись у ній. Недарма ж класик української літератури Олесь Гончар назвав Анатолія Тарана українською душею в сірій шинелі. Умів Анатолій радіти не тільки й не стільки власним здобуткам, а й найменшим успіхам колег по поетичному цеху.
Вихідці із Сумщини, до яких належав і Анатолій Таран, бо народився в містечку Миропілля, чи не найпершими створили в Києві своє земляцтво. Вони не тільки регулярно щомісяця збиралися разом, а й навідували свою малу батьківщину. Одного разу в нечисленній делегації киян побував на Сумщині й Анатолій. Привіз він звідти з десяток малесеньких книжечок, виданих тамтешніми поетами мізерними накладами за власний кошт. Треба було бачити, з яким щирим захопленням маститий поет знаходив у віршах початківців свіжі епітети та метафори, несподівані образи! Очі в нього світилися радістю, а все його єство переповнювала така гордість за талановитих земляків, що колега, який зайшов до мого кабінету під час Таранового поетичного спічу, подумав, що той презентує власний новий вірш.
Але таким рвійно-захопленим ліриком Анатолій був лише в поезії. У житті ж він умів в’їдливим, дошкульним словом «дістати» чинуш, бюрократів і особливо запроданців та невігласів. На шпальтах «Вечірнього Києва» щотижня з’являлися гострі фейлетони за підписом Марка Тваня. Автором їх був Анатолій Таран. Останній його злий дотеп «Тридцятий з’їзд шанувальників ГєКаЧєПє» вийшов у «Вечірці» того дня, коли мертвого Анатолія нарешті упізнали. Читачі цим гострим фейлетонам раділи, а от тим, кого вони висміювали та ловили на гарячому, навряд чи така «слава» подобалася…
Встиг не лише хату побілити…
Весна 1995 року почалася ще в середині лютого. І така тепла й погожа, що хлібороби останнього зимового місяця виїхали в поле. В Анатолія Тарана теж було чимало клопотів. Окрім роботи у «Вечірньому Києві», ми з ним наприкінці 1994-го почали щомісяця видавати районну газету «Оболонь». І якщо з матеріалами особливих проблем не було, то кошти постійно доводилося віднаходити. І тут відкрився ще один талант Анатолія. Він, як тепер заведено говорити, виявився прекрасним менеджером – умів переконати і владних чиновників, і бізнесовців початкуючих (олігархів тоді ще не було), аби вони матеріально підтримали друковане слово. Щоправда, задля цього редакторові «Оболоні» щодня доводилося оббігати (у буквальному розумінні) понад десяток установ, зустрічатися з багатьма великими й не дуже начальниками. Тож до редакції «Вечірки» він діставався аж під вечір, але матеріали до газети здавав регулярно і не лише до своєї «Літературної вітальні» та традиційні творіння Марка Тваня. Встигав Анатолій відгукуватися й на злобу дня, ділитися відкриттями та враженнями. Писав свої матеріали вночі на кухні, аби не турбувати вагітну дружину. А ще ж із настанням тепла потрібно було дати лад і на обійсті та в городі у старенької матері, бо, бідкався, коли народиться дитина, часу стане ще менше, бо й дружина потребуватиме допомоги. У двадцятих числах лютого Анатолій, відпросившись з роботи, поїхав на кілька днів до Федори Марківни, яка мешкала неподалік Києва. Повернувся через два дні. Сяючи від радості і задоволення, розповідав усім, що встиг не лише побілити хату, прибрати та причепурити подвір’я, виорати город, а й вигнав горілку. Ось, мовляв, і на пробу приніс. Часу та й приводу продегустувати напій Тарана в нас не було, тому я поставила пляшку до шафи і згадала про неї аж через півроку – у день народження Анатолія, коли ми вже поминали загиблого товариша.
Гримаса долі
Традиційного чоловічого дня на другій сторінці нашої газети під промовистою рубрикою «Лікнеп історії. За сторінками більшовицько-імперського календаря» з’явилася кореспонденція підполковника запасу Анатолія Тарана «23 лютого: на бенкеті підполковника Муравйова – душителя України?». Рейваху вона наробила тоді чимало не лише в Україні, а й у самій редакції. Деякі співробітники старшого віку, щойно зустрівши Анатолія, починали його соромити, доходило й до справжньої лайки.
А саме того року за рекламу парфумерії «Оріфлейм» розплатився з редакцією своєю продукцією і ми вирішили привітати нею чоловіків із 23 лютого, а жінок – із 8 Березня. Більшість представників сильної статі ще з ранку вибрали собі подарунки, тому, коли, відбившись від обурених публікацією «справжніх мужчин», десь уже по обіді до мене зайшов Таран, я запропонувала і йому вибрати щось. Він сердито зиркнув на мене і сказав: «Від сьогодні 23 лютого я не святкую і подарунка не візьму!». «То й просити не буду», – відповіла йому в тон. Потім, уже заспокоївшись, ми обговорили черговий номер «Оболоні», а невдовзі розійшлися, домовившись зустрітися вранці. Наступного дня Анатолій з’явився в редакції аж опівдні, усміхнений і аж ніби сонячний, і вже з порога гукнув: «Давай мій подарунок!». «А ти ж учора казав, що більше ніколи не святкуватимеш 23 лютого», – не втрималась я. «Ще й як святкуватиму, – весело відізвався Таран. – Бо в мене вчора народився син! Отак доля зле пожартувала». «Та навпаки ж добре. Хай росте здоровим!»
Але доля таки й справді виявилася неприхильною як до Анатолія, так і до його новонародженого сина. Бо лише неповний місяць щасливий татусь радів довгоочікуваному Василькові – своїй мініатюрній копії. Бог послав Таранові нащадка на 55-му і, на жаль, останньому році його життя. Хоча щасливий Анатолій, літаючи мов на крилах, у кожній розмові наголошував: йому тепер потрібно бути у формі щонайменше років 25, бо сина ж треба виростити, вивчити та одружити. Але не судилося. Василько, як і його батько, росте напівсиротою. Тільки дідусь його поклав голову на полі брані з видимим, а батько потайним, але таким же підступним і безжалісним ворогом…