25 березня 2005 року, п'ятниця №53 (17464) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ УКРАЇНА ПОДРОБИЦІ ПАМ’ЯТЬ ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 ПАМ’ЯТЬ
25.03.2005

Усі ми – родичі на білому світі...


Не зчулася, коли й десятиліття збігло... Коли? Риторичне запитання.

Пригадую, коли  впала звістка про те, що Анатолія Тарана вже немає серед нас... У такі хвилини одразу нахлинають спогади – уривками, фрагментами завихрюються перед внутрішнім зором.

У нас склався майже ритуал: коли бачилися з Анатолієм Васильовичем, то жартома щоразу з’ясовували, чи не родичі ми. Бо ж не тільки прізвища мали ті самі, а й по батькові  однакові... Хоч і знали вже  з ним – таки не родичі, до того ж із різних куточків України походимо.

Мій старший колега – а бачилися ми переважно в Будинку літераторів – запам’ятався доброзичливим, усміхненим, дотепним. Чесно кажучи, відкрила в ньому, собі на подив, не просто тверезо мислячу людину, а й – хоч не люблю цього словосполучення – свідомого українця. Річ у тім, що тривалий час вважала: всі, хто пов’язаний із радянською армією, – не особистості, а солдафони, виконавці безглуздих наказів, роботи, котрим байдуже, якого роду-племені. Звісно, не все так однозначно було в  Союзі.  І Анатолій Таран розповідав, як доводилося йому не раз відстоювати власну думку  в усе-таки специфічному армійському середовищі.  За що й потерпав. А з настанням «перестройки» особливо окрилився: повірив, що може по-справжньому боротися за нове суспільство  в Україні...

...Недарма досі чи не щоразу, минаючи  редакційний стенд, де на знімках чимало тих, хто працював  раніше у «Вечірці», поглядаю саме на його фотопортрет...

Людмила Василівна Таран


25.03.2005   Українська душа в сірій шинелі.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.