Із кувалдою… на 50 гривень
«Глибоко стурбовані батько й мати розшукують сина, – голос диктора телевізійної «Служби розшуку дітей» звучав тривожно, – юнака вісімнадцяти років з села… району… області, який ще торік влітку поїхав до Києва на заробітки. З того часу від нього – ні звістки…»
У кінці червня того ж року у свої вісімнадцять, залишивши наше невеличке, на 99 відсотків безробітне і на всі 100 безперспективне селище, у пошуках тої ж копійки та кращої долі різноробочим на будови Києва поїхав мій син. Повідомлення про розшук молодого заробітчанина позбавило мене спокою, і я поїхав до столиці слідом за сином, аби бути поруч.
…Споруда у невеличкому провулку під Юрковицею вимагала термінового і серйозного ремонту. На кінець червня тут вирівнювала й шліфувала підлогу лише пара досвідчених майстрів-коломийців. Підсобляли їм двоє хлопчаків.
На День Конституції їм на поміч прибула група олександрійців. Щоправда, незабаром виявилося, що користі від цього «десанту» не так уже й багато: бригадир, він же й вербувальник, був єдиним кваліфікованим будівельником, а решта і кельми в руках ніколи не тримали.
Спогади про ті трудові будні схожі чи то на дурний сон, чи на службу в дисбаті часів СРСР. Згідно з усною домовленістю передбачалося, що працюватимемо по вісім годин, матимемо два вихідних. На ділі ж трудилися по годин дванадцять і у примусовому порядку відмовлялися від вихідних. Паспортів, трудових книжок ніхто не запитував: можна було назватись хоч Фіделем Кастро. Неплатників аліментів, різного роду боржників таке «працевлаштування» цілком задовольняло. Правда, феноменально безглузда організація роботи і їх дивувала.
– Сміття через вікна не викидати!
– Сувора вказівка виконроба.
– Через вікно його!
Що, незрозуміло?!
– Лютує через мить бригадир.
– Вантажте пісок!
– Наказує виконроб.
– Потрібна цегла!
– «Фельдфебельствує» бригадир…
Ще кілька яскравих зразків «ремонтно-будівельної цивілізації». Заробітчан примушували розбивати півметрової товщини залізобетон дуже важкою і страшенно незручною саморобною кувалдою, з якою наші пращури посоромилися б іти на мамонта. Те, чим упродовж п’яти днів у 30-градусну спеку займалися троє різноробочих, компресор з відбійним молотком зробив би за кілька годин. І знаєте, навіщо збитими руками дробився на щебінь отой залізобетонний дах ґанку площею понад 12 квадратних метрів? Щоб… вивільнити і здати в металобрухт кілограмів двісті арматури. І мати з того приблизно 60 гривень.
Столиця обіцяє приїжджим платити за вкладену працю гідно. Різноробочому на будові, наприклад, – 40 гривень на день. Щоб мати такі гроші безробітному сумчанину, який мешкає на кордоні з Росією, потрібно завантажити з належною щільністю укладки чотири вагони металобрухту або вивантажити шість вагонів вугілля чи щебінки. Можна чотири дні по дванадцять годин, як білка в колесі, крутитися на хазяйській пилорамі.
Отож, порівнявши провінційні розцінки з київськими, багато хто вирішує сплатити за послуги енну (часом чималу) суму метким жіночкам з агентства по працевлаштуванню. І, здається, нарешті з’явилася перспектива вибитися із злиднів…
Мені важко було без співчуття дивитися, як не такі вже рослі й фізично розвинені вчорашні діти, що прибули із сіл та провінційних містечок за обіцяними 40 гривнями на день, тягають знизу вгору по сходах важелезні ноші та «приймаківські» (15 л) відра з розчином, піднімають (та чим швидше!) цілі «батареї» цегли. Перевозять вантажі тачками, до яких треба ставити або важкоатлетів, або тих, хто ці візки «сконструював»…
Чому наші роботодавці (він – модно одягнений, із симпатичною борідкою, і вона, мабуть, й уві сні нерозлучна з мобілкою) не могли втямити прописних істин: механізована навіть за допомогою найпростіших транспортерів подача на поверхи мішків цементу, піску, щебеню, приготування розчину безпосередньо на робочому місці не однією на всю будову, а кількома бетонозмішувачами вивільнила б від копіткої, часом просто дурної роботи значну кількість наймитів? Вони в цей час могли б виконувати іншу, потрібнішу роботу, що значно пришвидшило б ремонт.
Однак хазяї вміло клацали на калькуляторах, шукаючи «економію» і вигоду в іншому: 11 липня оголосили про припинення ремонтних робіт як мінімум до 1 серпня. Різноробам дали по 30 гривень «на хліб» і наказали відпочивати. Як з’ясувалося, такі призупинення тут були й до нас. Це добре продумана й прорахована тактика паразитування на праці безправних найманців, метода цинічного обдурювання людей. Об’єкт ремонту «консервувався», а заодно «консервувалися» й 400-500 гривень невиплаченої кожному заробітчанину зарплати.
Куди податися обдуреним селюкам? Повертатися з порожніми кишенями до рідних або шукати іншого такого ж роботодавця. Ті, кому вистачило терпіння оббивати пороги наймачів, отримали обіцяні гроші аж у серпні. А «законсервований» об’єкт готувався прийняти нову бригаду заробітчан, більшість із яких «вигідну пропозицію» отримали в тих же агентствах із працевлаштування. Їм також обіцяли 40 гривень денного заробітку і восьмигодинний робочий день…
Від таких ремонтно-будівельних фірм-примар подвійна шкода. Вони ошукують ще й тих, хто їм довіряє ремонтні роботи. Сам переконався: зовні – підлога, облицювання – все виблискує, а всередині… Цеглу із стін можна руками виймати. Так цигани колись шкап продавали, як першокласних жеребців.
* * *
І на завершення кілька порад тим, хто їде на будови столиці, аби своїм злидням зарадити. Не довіряйтеся агентам і агентствам, які, «вербуючи», багато обіцяють. Упевнений, вони працюють в парі з фірмами-примарами. Вам легко самому знайти роботу. Погляньте, як стрімко Київ піднімається вгору. Біля кожної серйозної новобудови є ціле панно, на якому вказано: хто будує, які професії потрібні. Вас тут навіть без відриву від виробництва навчать будівельній справі, щоб ви відчули себе майстром, а не попирайлом з неоковирною кувалдою у руках.