Маленький, але гордий люд із провінційного Ватутіного
У колишньому шахтарському містечку Ватутіне, що за двісті кілометрів од Києва, нуртує футбольне життя і підростає зміна великим майстрам шкіряного м’яча. Знають про це в усій Європі – від російської столиці до французької, де побував і здобув яскраві перемоги ватутінський «Ретро», сформований з десятирічних симпатиків народної гри. І тільки величавий Київ, заклопотаний справами непростого сьогодення, не воліє помічати паростків обнадійливого майбутнього, що наполегливо пробиваються крізь затверділий ґрунт організаційного безсилля та масового збайдужіння.
«Ретро» з’явився на світ Божий в жовтні 2001 року з ініціативи ватутінського підприємця Петра Ніколенка. Він сам був непоганим футболістом і свого часу, пройшовши школу в легендарного Макара Михайловича Гончаренка, виступав за київський СКА разом із Іваном Яремчуком та іншими відомими майстрами. Але доля розпорядилася так, що довелося повертатися на рідну Черкащину, де, попередньо здобувши вищу спеціальну освіту і набувши відповідного фаху, колишній армієць із очевидними педагогічними задатками став усіма шанованим Петром Івановичем, авторитетним наставником юні. А в період бурхливих суспільних змін, опробувавши не без успіху й складну роль дрібного бізнесмена, Ніколенко взявся за те, від чого відвернулася ще не зміцніла молода держава: перебрав на себе клопоти з організації та утримання дитячого футбольного клубу.
Найперший призов тоді ще нікому невідомого «Ретро» склали шестирічні хлопчаки. «Батьки боялися відпускати малюків навіть на тренування, – згадує прем’єрні часи Петро Іванович, – а я поволі звикав до нової ролі – няньки». Ватутінські дітлахи, до котрих долучилися й ровесники із Звенигородки та навколишніх сіл Єрки і Попівка, швидко засвоїли ази народної гри і невдовзі зрозуміли, що мають розширити географію своїх виступів. «Аби постійно вдосконалюватися, треба змагатися принаймні з рівними собі, ще краще – із сильнішими», – переконаний тренер і президент «Ретро». На жаль, до дитячого футболу на Черкащині, судячи з усього, ні в кого не доходили руки. Як і загалом в Україні. А рівень офіційних турнірів був узагалі жалюгідним. І Ніколенко повіз своїх вихованців до Києва, потім – у Крим і на Закарпаття, ще пізніше – до далекої Москви. А в серпні 2003 року ватутінці зчинили справжній фурор на міжнародному дитячому турнірі в словацькому Пряшеві…
– Ознайомившись із тим, як працюють організатори дитячих футбольних змагань за рубежем, я усвідомив найголовніше: так, справа ця складна і неабияк затратна, проте ліпшої пропаганди рідного краю, як і ефективнішого способу патріотичного виховання, світ ще не вигадав, – переконаний Петро Іванович Ніколенко.
За три роки існування «Ретро» взяв участь в одинадцяти міжнародних турнірах, а на трьох своїх, іменних чемпіонатах, що проходять у маленькому Ватутіному з травня 2003 року, прийняв тридцять дев’ять команд з України, Білорусі, Латвії, Росії та Угорщини. Майже сім сотень юних футболістів повезли з черкаського містечка не тільки призи, яскраві враження та дарунки, а й частинку нашої України в щирих і вдячних дитячих серцях. «Мені ніколи не було соромно за справу, якою опікуюся, бо все роблю на совість, – стверджує ватутінський футбололюб і меценат, який базує організаторську роботу на власних заощадженнях. – Однак пече сором за неадекватну реакцію і злочинну байдужіть можновладців. І я, як і більшість батьків моїх вихованців, чітко зрозумів: справжнє майбутнє наших дітей, як і майбутнє всього нашого люду, можливе тільки в оновленій Україні».
Саме тому на осінній міжнародний турнір «Кубок «Ретро»-2004» хлопці Ніколенка вийшли в помаранчевому. Ні їх, ні зарубіжних гостей ніхто ні до чого не змушував і спеціально не агітував. Але в загальній колоні, очолюваній юними ватутінцями, гордо крокували вулицями провінційного і заляканого «слугами народу» містечка уквітчані помаранчевими знаменами та галстуками майбутні майстри футболу з Донбасу, Латвії, Угорщини. А над принишклим і зачарованим одночасно стадіоном лунали щирі слова вітання від опозиційного кандидата на посаду Президента України…
– Я не сумніваюся в своїх вихованцях: вони зростають і майстровитими, і відданими рідній Україні, – каже Ніколенко. – На жаль, умов для повноцінних занять улюбленою справою, як і раніше, в них не багато: все тримається на моєму та батьківському ентузіазмі, а місцева влада тільки обіцяє підтримку. Тож хлопців і їхніх батьків зманюють гарантіями всіляких гараздів і до Росії, й до Франції… Але ми тримаємося й віримо, що саме в провінційному містечку зростають для України нові Блохіни і Шевченки. І так кортить, аби це усвідомили і ті, хто не тільки за покликом серця, а й за службовим обов’язком має дбати про майбутнє вітчизняного футболу. Може, хтось із «ретровців» одягнеться в національні строї вже на континентальному фіналі 2012 року, про який так мріють в Україні…