Ліна Костенко: «Часом я – це мовчання задушеної вільної людини»
Ліна Костенко напередодні свого ювілею виступала на круглому столі у Києво-Могилянській академії. Ця подія не лишилася непоміченою громадськістю. Але якщо по телебаченню подали невеликий сюжет, то наші колеги і партнери, творці радіогри «Чорним по білому» (Радіо «Ера» на Першому каналі) Ніна Жежера та Ярина Скуратівська якраз 19 березня ознайомили слухачів із повним виступом у Могилянці нашої великої поетеси. Ми дуже вдячні колегам, бо записавши цей виступ на диктофон і розшифрувавши, пропонуємо його увазі читачів «Вечірки».
…Тут у мене написано: «Хороше слово ювілей, гітари вмочені в єлей». Отак можеш дізнатися, що в тебе там книжка ідеальна, що ти неоромантик, що в тебе щось там досконале і так далі. Можеш дізнатися про себе дуже багато цікавих речей. Однак є така народна примовка: «Не все то правда, що на весіллях співають». Все значно складніше. Кожен із вас знає із власного психологічного досвіду, що свято – то є свято. А втім, що це за свято – ювілей? Я вже колись казала, що в мене є більше підстав привітати вас, ніж у вас – мене. Особливо тих я вітаю, кому ще до ювілею далеко.
Я вам признаюся про таємницю цього круглого столу. Це Києво-Могилянська академія, моя улюблена, дорога, зрозуміла, що треба перекрити всі «урочиштошті» чимось розумним. Києво-могилянці мені подзвонили і сказали, що буде круглий стіл. І ви помітили, ви пересвідчились: тут було кілька надзвичайно цікавих виступів. Коли мені казали про цей круглий стіл, то сказали, що можу не виступати. І через те я прийшла. І думаю: отак я тут пересиджу лиху годину. А знаєте, буває отой стан, коли не хочеш, ну не хочеш... Я вже зіткнулась колись із цим питанням, коли тебе хочуть нагородити. І можуть тебе дуже неадекватно нагородити. Це не якась гординя. А може, й гординя якоїсь такої великої гіркоти. Людину треба нагороджувати адекватно. Оці квіти – це адекватно. Це красиві речі. А як мені колись ордена хотіли видати – так то неадекватно. Тому, що мені ж ордена давали, яким можна нагородити Лазаренка. А він потім уже «как бы» не Лазаренко. І Єльцина, а він уже «как бы» ж і не президент Росії, а «как бы» нагородили. І ще багатьох «как бы» нагородили. Та не будемо цитувати, я нікого не хочу ображати. Але. Людина заслуговує, кожен із нас, чогось такого дуже адекватного і чогось дуже сердечного. І от власне я вам дякую за цю адекватність. Ювілей як нагода побачити добрих людей і відчути розуміння від людей – це справді найдорожче. Це адекватно.
Я вважаю за необхідне кілька деталей по тому, що тут було говорено, сказати. Головне, що «вона вибрала долю, а не вірші». Анатолію, я таки вибрала вірші. Прозу пишу я, вірші пишуть мене. А над статтями я працюю. Не треба все так буквально сприймати, що я «вибрала долю собі сама». Господи, Боже мій! Вірші я теж вибрала і, слава Богу, якщо вони – мене.
Щодо Симоненка. Хтось сказав, процитував, що Симоненко – це зойк повсталого раба. Ви знаєте, це дуже тяжко… Така доля українських поетів, вони жили в такій країні… Якщо відштовхуватися від цього поняття, то сказала б, що часом я – це мовчання задушеної вільної людини. Я вам відверто це кажу…
Ви зараз говорили і слухали про творчість Ліни Костенко. А хто-небудь, коли-небудь замислювався: а чим я займаюся зараз? Річ в тому, що я фактично обрала навіть еміграцію. Я поїхала не туди, а я поїхала в Чорнобильську зону. І в ці роки я дуже багато була там, тому що мені було в тій в Чорнобильській зоні легше, ніж у цій незалежній Україні.
Тут казали, що хтось писав дисертацію про любовну лірику Павличка і Ліни Костенко, а також – про те, що в школі найбільше вивчають Павличка і Ліну Костенко. Бідолашні школярі! У нас узагалі зараз макабра якась відбувається. Щоб тих школярів залучити до української літератури, до української поезії, такі фокуси роблять… Пару років тому я бачила книжку одного вчителя – методиста-новатора! – який хотів прищепити дітям любов до української поезії, зокрема до Ліни Костенко. Щоб учнів заловити на українського поета, він повісив портрет Макаревича і… Ліни Костенко. Бо у Ліни Костенко є вірш «Вокзал», а у Макаревича є пісня «Вокзал». То, може, учні прочитають і оту Ліну Костенко. То, знову ж повторюю: не все то правда, що на весіллях співають.
Ситуація дуже важка в українській літературі. Ще в 1999 році із зопалу і од якоїсь певності, що це треба зробити, я написала авторський курс (там було чотирнадцять лекцій) «Українська література в проекції на третє тисячоліття». І коли працювала, то зрозуміла, що якась дуже велика небезпека перед українською літературою стоїть, і саме – в XXI столітті. Є органічна, запрограмована біда української літератури в XXI столітті. Врахуйте, що це нова ера, а та епоха ще тягнеться. А нова ера вже прийшла. А прийшли нові покоління. А чи всім потрібен «Микола Джеря»? А чи всім потрібна любовна лірика Павличка разом з Ліною Костенко? Так от, майте на увазі, що я – не та хороша, гармонійна людина, яка пише ямбами. Я вже та людина, яка не витримала оцей страшний якийсь для мене період, коли зрозуміла: далі так жити не можу… Через те будьмо етичними: не треба всує моїм іменем махати.
Знову ж таки – Помаранчева революція. Ви знаєте, що є гімн Помаранчевої революції вже? У виконанні збройних сил України! То я вам скажу, що якщо далі буде така поезія про Помаранчеву революцію і такі поеми, то не трать, куме, сили, спускайся на дно. Помаранчева революція психологічно й духовно буде скомпрометована. Мені здається, що українська література в тому стані, де потрібна психоаналітика. Пробачте. Через те, що коли я готувала оті лекції, то відмовилася просто від аналізу конкретних творів конкретних письменників. Я прочитала курс лекцій, на превеликий подив деяких людей, про те, що є бідою української літератури, і про те, що їй не дасть у XXI столітті посісти належне місце в цьому суспільстві і взагалі – у світі. Я хотіла студентам сказати: знайте, якщо у цій державі, узагалі в усьому світі, література, культура будуть у занепаді, це буде плебейська, це буде хохлодержава – і все. Так, як воно поки що є. Будемо сподіватися, що надалі буде краще.
Тепер іще одне я вам скажу страшне. Чула недавно по радіо вірші молодих поетів. Ви знаєте, вони такі молодесенькі і талановиті! Це вже не оте сміттєзвалище. Зараз уже йде нове покоління, воно прекрасне. Але послухайте, як талановита сімнадцятилітня (!) дівчинка закінчує вірша, хорошого вірша: «Україно, дозволь мені жити…» Це дуже страшно. Розумієте, коли нас душили, то ми знали, що це радянська влада нам не дає жити. То можна було боротися з тоталітаризмом. Тепер же виросло покоління, яке чотирнадцятий рік бачить, що в нас робиться. І от я вам скажу, що вперше відчула свою провину. Бо досі завжди знала, що переді мною, перед нами винуваті й та держава, і ця. Але коли сімнадцятилітні діти відчувають таке, уже й сам відчуваєш свою провину. Тож зараз я абсолютно в іншому настрої.
Скажу тільки про одне. Ларисочко, ви так красиво сказали, що ми недооцінили версію історії, запропоновану Ліною Костенко. Я вам скажу відверто: дякую, ви маєте рацію, бо відчули, що в мене є версія історії, і що її, по суті, ніхто не прочитав. «Маруся Чурай» – то й «Маруся Чурай». Так, між іншим, там щось у «Берестечку». Я мала свою версію історії, в мене цілий був корпус поем, історичних романів, у мене папки отакі лежать, я хотіла дати всю українську історію в строфі. А попробуйте написати верлібром роман. Написати можна, – хто його буде читати? Я хочу, щоби це звучало так, коли б усі читали й не знали, чому, власне, воно так у пам’ять западає? Був такий у мене задум: дати всю українську історію від початку до кінця. Через що в мене й «Древлянський триптих», через що й «Скіфська одіссея». Так от, можете уже мене не жаліти, що мою версію не прочитали: жодного історичного твору не напишу більше. Ні рядка. Через що? Скільки можна терпіти якоїсь зневаги до української історії, до самого українського слова! Ви ж розумієте, я мало не потрапила в народниці. Стільки іронії читаю зараз у пресі щодо тих, хто займаються українською історією… Читаєте – не читаєте, мені байдуже. Я буду пофігісткою, хочете? Енергетика, яку мені десь чи од роду, чи од народу дано, дозволяє пройти ще й цей етап.
Через те я закінчу вам так: ювілей – це не свято, це підсумки і висновки конкретно для людини. Так от, підсумки у мене особисто дуже сумні, а висновки – невтішні. Але оскільки енергетикою Бог мене не обділив, то, як там у мене в «Берестечку» написано: «Гей, писарю, неси мою печатку, життя пропало, почнемо спочатку». Так от, почнемо із сучасної літератури, ніякої історії. Історію будуть писати уже молоді так, як вони хочуть її написати. А мені дуже багато на світі набридло. Дякую вам.