Нащадки «сина турецькопідданого»

Товариш Остап Бендер знав принаймні 400 відносно чесних способів вилучення грошей у населення. Його нинішні послідовники не тільки знають, а й уміють відтяти те, що їм не належить. Причому на дріб’язки не розмінюються, і ситечок для заварювання чаю в бідних удовиць, на згадку про них, не експропріюють. У них інші амбіції  та й  розмах уже не той, що в «сина турецькопідданого». Одначе від далекого родича відрізняє їх не тільки це. Якщо їхній попередник Кримінальний кодекс таки поважав, то для сьогоднішніх бендерів закон – це порожній звук.

Ця історія, що триває  понад два роки, і що вже давно перетворилася на багатотомну судову справу, починалася цілком цивілізовано та пристойно. Одного дня на підприємстві, зареєстрованому як закрите акціонерне товариство тоді ще Мінського району столиці, з’явилися два ввічливих чоловіки, Микола та Ярослав Чернови, батько та син, які з власної ініціативи вирішили вкласти свої кошти в розвиток магазину. Одразу уточню: магазин від часу свого  відкриття 1991 року збитковим не був жодного дня. А коли згодом колектив вирішив виокремитися з райгастрономторгу й постало питання перетворити ЗАТ «Сонат» на сучасний торговельний комплекс, грошей у  нього на цю благородну справу, звичайно ж, не виявилося.

Отже, поміркувавши, вирішили шукати інвесторів.  А охочих вкласти кошти в розвиток магазину було більш ніж досить.

– Свій вибір ми зупинили на підприємцях, яких рекомендували знайомі фахівці із владних структур міста, –  каже голова правліня ЗАТ «Сонат» Наталія Сороколєтова. – Тож  під час зустрічі досягли цілковитого порозуміння щодо планів інвестування та партнерських стосунків. Після консультацій зі спеціалістами державної комісії з цінних паперів та фондового ринку в  Києві залучення інвестицій вирішили провести через збільшення  статутного фонду шляхом додаткової емісії акцій.

Згідно з  угодою між головою правління ЗАТ «Сонат» та інвесторами, у розвиток магазину, а точніше на його ремонт, придбання нового обладнання та касових апаратів потрібно було вкласти близько 400 тисяч гривень. Інвестори, звісно, вимагали гарантій і запропонували зосередити акції підприємства в руках голови правління за умови, що акціонери матимуть право викупити свої акції після додаткового їх випуску.

– Така ситуація – тимчасова передача частини акцій підприємства інвесторам як гарантія позитивного рішення про додаткову емісію акцій, – веде далі Наталія Сороколєтова, – дала змогу одночасно розпочати ремонт і готуватися до зборів акціонерів. Ми виконали свої зобов’язання й передали інвесторам 59 відсотків акцій. Підприємці нібито теж почали виконувати свої обіцянки – у магазині розпочався ремонт. Утім, ще до зборів, призначених на 21 вересня 2002 року, інвестори несподівано відмовилися збільшувати статутний фонд, мотивуючи тим, що не знають точно обсягів необхідних коштів. Однак до питання поповнення статутного фонду обіцяли повернутися пізніше.

Звісно, це питання зняли з обговорення на зборах. Покладаючись на домовленості, закріплені в договорі купівлі-продажу акцій, акціонери сприйняли цей факт цілком спокійно. Однак пізніше почалося щось дивне.

Як стверджує пані Сороколєтова, перед самим відкриттям реконструйованого магазину, використовуючи зв’язки в правоохоронних органах і залякуючи її, відбирають ще 3 відсотки акцій.

– У різний спосіб недобросовісні підприємці намагалися ганьбити мою ділову репутацію, – розповідає Наталія Миколаївна. – До тиску залучили правоохоронців Оболонського району, які вилучили трудову книжку без будь-яких пояснень і стали погрожувати притягненням до кримінальної відповідальності. Окрім того, намагалися впливати на мене через родину. Відверті погрози моїй вагітній доньці та її чоловікові Дмитру закінчилися жорстокою розправою над зятем – він опинився на лікарняному ліжку. Стався стрес і в моєї доньки. Який шок пережила і ще ненароджена дитина! Тільки хіба ж це могло зупинити їх тоді? Гадаєте, тривожить їх це тепер? Аніскільки. Немає в людей нічого святого…

Однак надалі погіршилися справи й у магазині. Із першого дня роботи зароблені кошти перераховували на розрахунковий рахунок приватного підприємства, що належало новітнім бендерам. За перший місяць у підприємства, що завжди  мало прибутки, виникла заборгованість перед кредиторами – 800 тисяч гривень за 2003 рік, загалом – 1,5 мільойна гривень.

– Це пряма дорога до навмисного банкрутства, – пояснює Наталія Сороколєтова. – Коли ж я почала протестувати, горе-партнери відібрали печатку в головного бухгалтера й провели екстрене засідання акціонерів, на якому позбавили мене повноважень голови правління. Пізніше  «панове інвестори» та їх спільник – в минулому співробітник правоохоронних органів Михайло Фурман, незаконно звільняють голову правління. Ще з’ясувалося, що з рахунку ЗАТ «Сонат» незаконно знімали великі суми грошей, на які відкривали інші торговельні заклади. І це – замість очікуваних інвестицій у підприємство!

Кілька років тривали численні судові засідання. Уже в суді першої інстанції справу було вирішено на користь Наталії Сороколєтової й рішення позачергових екстрених загальних зборів ЗАТ «Сонат», на яких позивачку усунули від управління підприємством, визнано недійсним. Ігноруючи тимчасову заборону Оболонського суду на приватизацію приміщення магазину, зухвалі підприємці оформляють договір купівлі-продажу між ЗАТ «Сонат» та головним управлінням комунальної власності м.Києва. І того ж дня привласнюють приміщення. Однак підтвердження своєї правоти пані Наталія знайшла лише у Верховному Суді, який  скасував протилежне рішення Апеляційного суду столиці.

Пані Наталія – жінка віруюча й повз людську біду не пройде байдуже. Так поруч з нею опинилася донька родички-інваліда, яка сама виховує сліпу доньку. Вона запропонувала їй матеріальну допомогу. А слухаючи розповідь нещасної матері про талановиту дитину, яка не має можливості розвивати свої здібності, вирішила всіляко підтримувати її. Однак пізніше змушена була відмовитися від цього – судова тяганина забирала чимало сил і коштів.

– Нині, на жаль, про будь-яку опіку цієї дитини не може бути й мови, – зітхає жінка. – Мені довелося відвезти її до матері у Крим, де немає умов для продовження навчання Маринки. Адже тут вона навчалася у спеціалізованій школі №5.

Залишається незрозумілою і мотивація прийняття рішення про задоволення вимог інвесторів-шахраїв суддями Апеляційного суду міста Києва, у складі панів Лапчевської, Жайворонок та Шиманського.

До речі, незважаючи на усі судові рішення, і досі чиниться спротив законному керівництву підприємства. Опоненти не пропускають його на робоче місце навіть у супроводі судового виконавця, наймають першокласних і недешевих адвокатів. Невже вірять, що єдиний бог на Землі – це гроші? Сподіватимемося, що невдовзі славетних нащадків великого комбінатора все ж таки хто-небудь зупинить.