Як козаки з фінами воювали
Війну по різні боки лінії Маннергейма і тоді, і нині називають по-різному. Фіни кажуть – Зимова. Є й інша назва – Тримісячна. Війна спалахнула 30 листопада 1939 року, її давно планували в криваво-червоних кабінетах Кремля. Проте швидко згасла 13 березня 1940-го після взаємних поступок. Нині ми маємо змогу поговорити з унікальною людиною – Микитою Павловичем Легіневичем, жителем Новограда-Волинського, який у ті далекі роки віддавав «долг родінє» в артилерійському полку на Карельському перешийку. У лютому, 23 числа, йому виповнилося 85 років.
Чомусь Ганко дуже схожий на Тузлу
У той час, коли енкаведисти розстрілювали та виселяли до Сибіру й Казахстану мирне населення з щойно окупованої Прибалтики, із Західної України та Білорусі, «отець народів», накинув оком на фінський півострів Ганко, вигідний стратегічний об’єкт у Балтійському морі. Якщо глянути на цю землю в затоці з висоти польоту альбатроса, то можна помітити, що вона своїми обрисами напрочуд схожа на нашу Тузлу. Придивився товариш Сталін і став його вимагати. Отак просто, з позиції сили, наче то його. Уже надто цей клаптик суходолу «сприяв поліпшенню стратегічної позиції міста на Неві». До Лаппох’я, пристані неподалік межі, навіть почали пришвартовуватися радянські військові кораблі.
Однак фіни, які на той час бучно відсвяткували двадцятиріччя незалежності од «русского брата», виявилися не надто поступливими, хоча боязко поглядали через море на долю братів-естонців, литовців та латвійців. Інформаційна бомба літа 1939 року вибухнула 23 серпня, себто в день підписання пакту Молотова – Ріббентропа, секретний протокол якого ділив сфери впливу між Гітлером і Сталіним та віддавав Прибалтику, частину Польщі та Фінляндію в повне розпорядження Москви. Здобувши все, Сталін знайшов привід посваритися і з фельдмаршалом Маннергеймом, міністром оборони Фінляндії. «Ми стоятимемо до кінця, – сказав міністр закордонних справ Еркко від’їжджаючому для перемовин до Кремля дипломатові Паасіківі, – тому забудь, що СРСР – велика держава!» Дипломатична тяганина тривала ціле літо і цілу осінь, нагадувала перетягування ковдри і вичікування слушного моменту.
– Маннергейм був далекоглядним полководцем, – каже пан Микита Легіневич, – тому негайно мобілізував 60 тисяч добровольців для будівництва укріплень на Карельському перешийку. Мій артилерійський полк перебував у стані бойової готовності впродовж вересня-листопада. Нам казали, буцімто фінська буржуазна контра має намір відвоювати в Союзу соціалістичну Карелію. І навіть місто Леніна! Ми першими мали зустріти агресорів. Віддали наказ – стріляти, щойно в зоні видимості з’явиться хоч якийсь транспортний засіб. Стріляли не ми. Стріляли кулеметники. По прикордонних патрулях, по вантажівках, по цивільних. Тоді я не задумувався, чи правильно то чи ні, але після того, як усю Другу світову відсидів на китайському кордоні, і коли по наших позиціях так само стріляли японці, збагнув, що нас тоді просто примушували спровокувати конфлікт, аби мати привід для вторгнення.
Привід для вторгнення Сталін таки знайшов. Коли посланець фінського парламенту пан Паасіківі категорично відмовив… обміняти півострів Ганко на східну необжиту частину Карелії, заявивши, що Фінляндія своїми землями не торгує, диктатор пішов на крайні дії. І мусимо нині визнати, руки йому розв’язали брати фінів шведи, які різко відмежувалися і від німців, і від росіян, оголосивши повний нейтралітет. І це було їхньою відповіддю на захоплення Москвою дружньої їм Прибалтики.
Довгі лапи Кремля на Карельському перешийку
– За чотири дні до початку війни, – пригадує Микита Павлович, – на ранішньому розводі нас повідомили, що вночі фінська артилерія обстріляла радянську територію – карельське село Майніла. Таке повідомлення збентежило не лише простих солдатів, а й молодших офіцерів. Адже село Майніла було десь за шість кілометрів від нас, і ми б почули гуркіт канонади. Опівдні ввімкнули радіо на плацу, і ми, «марширующіє ать-два», почули голос наркома закордонних справ, який люто кляв фінських агресорів.
Молотов зажадав від Маннергейма відвести свої війська на 20-25 кілометрів від кордону. Фіни в ноті-відповіді пояснювали, що в них поблизу кордону немає артилерії, натомість Молотов звинуватив їх у загостренні відносин між країнами і заявив про денонсацію СРСР договору про ненапад 1932 року. Відповідь уряду Фінляндії – обопільно відвести війська на вказану відстань, не дійшла до адресата. Росіяни розірвали дипломатичні відносини.
– Уранці, в останній день листопада, нас підняли по бойовій тривозі, – розповідає далі пан Микита, – видали повне озброєння і пайок, погнали через ліс, на позиції. Відтоді три місяці ми майже не спали, майже не їли. А мороз був такий, що ноги відмерзали у всіх, крім комісарів, які несподівано з’явилися за нашими спинами й пиячили в землянках біля буржуйок. Ми спали просто біля гармат. Розводили вогнища у відрах і грілися. Лінія фронту простяглася від Ладоги до Баренцового моря. У Сталіна було тільки дві дивізії, які переважали всю фінську армію в десять разів, щонайменше. Коли ми про це дізналися, то, скажу відверто, знову дуже здивувалися: хіба фіни насмілилися б напасти на Союз, коли в їхньому арсеналі лишень сто бойових літаків проти тисячі в наших двох дивізіях? Але накази не обговорюють, тому ми атакували.
Фіни були наступними в планах Сталіна після Прибалтики, Західної України та Білорусі. Про це свідчить те, що почули по всесоюзному радіо радянські люди вже 1 грудня. А саме про «створений Народний уряд Фінляндської демократичної республіки, про підписання з ним договору про дружбу та взаємну допомогу, на підставі якого «було остаточно вирішено територіальні питання», а великий вождь народів «виправдав вікову національну надію фінляндського народу на об’єднання з карельським». Майже слово в слово переписано зі звернення до того ж «радянського» про об’єднання українців у братній сім’ї народів.
– У Москві вважали, – пригадує Микита Павлович, – що зможуть здолати опір фінів протягом двох тижнів. Проте вже за тиждень ми повернулися на попередні позиції. Фіни відбили початковий наступ по всій довжині кордону і відступили за лінію Маннергейма. Між нами і ними з’явилося 50 кілометрів лісу. Ми змушені були підтягатися до лінії фронту. Саме тоді й почалися каральні акції проти місцевого населення. Ми бачили, як із зони бойових дій комісари у вантажівках вивозять мирне карельське населення – жінок і дітей, а чоловіків розстрілюють просто на очах у їхніх рідних. Бойовий дух у наших лавах від цього не ставав міцнішим. Однак були і такі, які казали – а як з ними по-іншому можна?!.
Від смерті порятувало Різдво
І справді, 7 грудня атаку радянських військ на півдні перешийка в районі Тайпале (Річкове) було відбито. За десять днів Червона армія спробувала здійснити танковий прорив біля села Сума в центральній частині перешийка, але теж безуспішно. У середині грудня фіни зупинили масований наступ агресора на півдні Ладозького озера та розбили росіян при Толваярві.
– У переддень їхнього Різдва нас перекинули до Суми, – каже пан Микита Легіневич. – Там була найважча ділянка. Я зрозумів, що на світ з’явився в гімнастерці. І це пізніше не раз підтвердилося. Чи, може, то Спас поміг, який народився тієї ж ночі. Фіни зранку несподівано контратакували і оточили нас перед самим селом, у проліску. Але через те, що настав Святвечір, відступили й цим зберегли нам життя.
До кінця року стало зрозуміло, що «в два тижні» Червона армія не вклалася. Тому й полетіли голови деяких більшовицьких командирів. А в січні 1940-го війна взагалі набула позиційного характеру. Фіни святкували перемогу, втім зарано. Доки успіхи росіян були незначними, Москва з міркувань престижу не могла погодитися на мирні перемовини. Уже наприкінці січня Молотов через свого представника в Швеції повідомив Маннергейма, що «в принципі не заперечує проти укладення миру». Проте після цього війна тривала ще півтора місяці. 11 лютого радянські війська здійснили прорив головної лінії фінської оборони на ділянці Суми. Маннергейм, який прибув туди для особистого ознайомлення з обстановкою, наказав відійти на проміжні позиції.
– 23 лютого, – розповідає пан Микита, – у День збройних сил СРСР, та в мій двадцятирічний ювілей, було оголошено, що Червона армія виконала своє завдання і війна незабаром закінчиться. Це мав необережність сказати наш ротний капітан Степанов за святковим столом. Радісна звістка поширилася дуже швидко, але наступна за нею про те, що капітана одразу ж заарештували, таки випередила її… За тиждень ми вже перетягали легкі гармати по кризі Виборзької затоки і вийшли на окраїну Виборга (тоді Віїпурі. – Авт.). На щастя, затока замерзла і фінські кораблі не змогли підійти, а то не залишилось би від нашої роти й пари-другої козаків. А наша рота, чомусь так склалося, – майже всі вихідці з України. Був навіть один, Татарчук, зі Львова. Він бачив, як входила Червона армія до Галичини. Тож ми окопалися на березі перед Виборгом у промерзлій за зиму землі й сиділи в кучугурах під кулями ще тиждень. Холодно було так, що я пальці на ногах відморозив.
Росіяни прорвали лінію оборони фінів у Талі й підійшли до Виборга 9 березня. І тоді нарешті амбіції Кремля вщухли. Поступок фінам вони не зробили жодних, навпаки – до тих територіальних претензій, які мали восени, додали нові. Фіни змушені були поступитися і втратили Карельський перешийок, втратили вони й надію на об’єднання з братами-карелами. 13 березня 1940 року перемир’я було досягнуто. Однак і ті, і ті сиділи одні навпроти других аж до 20-го.
Цю війну Сталін назвав першою з трьох необхідних у своїй короні генералісимуса. Проте його самозванство не визнане світом. Адже жоден агресор не має права на це почесне звання. Крім того, хто сказав, що він переміг у Зимовій війні? Фіни взялися за зброю всі гуртом, ця війна згуртувала їхню націю, змусила заговорити про себе з повагою. Навіть Гітлер не смів після цього зверхньо ставитися до них.
...Отак наші українські хлопці, наші козаки брали участь у чужій загарбницькій війні, гинули і відморожували собі руки-ноги, тоді як їхню землю топтав чобіт того ж таки агресора, а їхніх матерів і сестер вивозили на схід ті ж таки комісари.