Обжиті стіни як причал?
Переселення у більшості людей викликає невдоволення, а то й паніку. Клопоти переїзду радують лише тих, хто змінює помешкання з власної ініціативи, мріючи про більш вигідний і привабливий варіант. Примусовий переїзд здебільшого лякає. І що старший вік переселенців, то сильніший страх перед новою домівкою.
Більшість жителів Соцмістечка – люди похилого віку. Вони прожили понад півстоліття в домівках, стіни яких вже стали рідними. Цього року обіцяють знести обжиті помешкання, а натомість збудувати нові. Старожили до цих намірів ставляться байдуже або з недовірою – мовляв, ці балачки ведуться уже довго, а будинки й досі стоять. Не додає впевненості й той факт, що досі жителі Соцмістечка чітко не знають, що зноситимуть, коли і куди людей переселятимуть. Така необізнаність дивує, адже велика перебудова має розпочатися ось-ось. Хочеться вірити, що це просто збіг обставин, а не продумана тактика ініціаторів перебудови – поінформувати населення в останній момент, аби не вистачило часу на обурення, суперечки й судові позови...
Проте після розмови з потенційними переселенцями стало зрозуміло, що люди навряд чи скаржитимуться. Навіть попри те, що залишати свої квартири і їхати з меблями та клунками невідомо куди багато хто не хоче.
Пенсіонери люблять свої старенькі будиночки за те, що «у них стелі високі й стіни дихають». У кількаповерхівках зручно – тихо, спокійно і до землі ближче. Люди похилого віку мають страх перед висотками, адже там вони почуваються незахищеними. Але навряд чи протестуватимуть. Бо ж звикли жити за часів, коли відстоювати свої права було майже злочином, і згодні змиритися з будь-якими обставинами. Деякі з них уже подають документи на квартири до Головного управління житлового забезпечення, хоча не всі знають навіщо.
Молоде ж покоління обирає нові квартири. Хоч навіть не знає, де вони. «Десь на Алма-Атинську переїдемо чи ще кудись, – кинув на ходу молодик, який поспішав по воду. – Все одно куди, аби подалі від цих заводів і радіації (неподалік підприємство «Хімволокно» і непрацюючий завод «Радикал». – О.К.). Я тут усього рік живу і за квартирою не сумуватиму».
...Соцмістечко чимось нагадує музей чи старе горище, де час завмер. Це шматочок епохи, відлуння минулого. Воно не вписується в сучасне місто і тому приречене. А стіни нових комфортних помешкань із часом теж стануть рідними.