«Верба в собі сопілку воскреша»

– Ви, дівчата, співатимете на усіх сценах світу, якщо збережете усю чистоту, глибину й неповторність української пісні, – з такими словами звернувся до виконавиць сучасних пісень – учениць бориспільського ліцею імені Павла Чубинського – відомий поет і заслужений діяч мистецтв України Михайло Шевченко.

Що дівчата співали щиро й натхненно, то це достеменно! Срібними переливами спадала хвиля мелодії, щоб знову дзвінко сплеснутися у високості. Та й музику ж хто витворив – сам Олександр Білаш! А ліричні поетичні рядки, які стали піснями, написав земляк бориспільців відомий поет Іван Чумак. «Співець малої Батьківщини» – так назвали вечір зустрічі з ним у ліцеї. І дуже влучно. Бо присвятили його пісенній творчості поета і головного редактора обласної газети «Київська правда».

Найкоротша дорога, кажуть так здавна, – це дорога до отчого дому. І на крилах здолав би її, коли «поле дарує обвітрені крила». І сказав би, не ховаючи смутку: «Здрастуй, ненько! Голубко стара, Тобі важко літати. Роки – що подієш…» І казав, і гомонів, і пригортався, коли вона була. А як не стало… То горе посріблило спориші у маминім дворі й стало «важко перейти через село до отчого порога». Але хіба ж забудеш хату, двір, криницю й джерело, де витоки взяло життя, талан, талант і поетичний дар? Тому й прошкує Іван стежками битими й шляхами широкими до свого села Старого, що тут таки, у Бориспільському районі. І, як каже він сам, «у селі я на весіллі й на поминках»… Тут – джерело його смутку й розвій натхнення, й пам’яті «похрещені глибини». Тут мати проводжала батька на війну, а він не повернувся, і «слово сумне, одиноке – вдова, як у хату зайшло, так навік прижилося». Та мати вистояла, хоч сивою стала, мов присмерк ранній. Раду дітям дала і колгоспній роботі. Ще й пораду давала: «Ти краще зроби, а вже зроблене скаже…»

Життя стало і вчителем, і розрадником. Не давало воно Іванові Чумакові шансів у творчості ані на лицемірство, ані на підлабузництво. Натомість проростала у віршовані рядки тривога за той же отчий край, за дім, за сад, за немовлят у сповитку. Бо

Що ж ми, людоньки, робим –

Погубили святе:

Де родило – не родить,

Де цвіло – не цвіте…

Саме на ці вірші лауреат Шевченківської премії композитор Олександр Білаш і написав чудову мелодію. Як і до інших ліричних рядків Івана Чумака: «Над моїм Борисполем ніч висить колискою… З піснею дівочою щонайвеселішою Місяця викочує І над містом вішає…» Або ж, скажімо, теплим щемом огорта Білашева мелодія оці рядки із «Ластівки»: «Глянь, кохана, гуси принесли Тепле небо сонячного краю, І до нас барвистої весни Ластівки з дощами випадають...»

До дівчат-ліцеїсток, які виконували ці пісні, хотілося дослухатися, як до весняного передзвону ручаїв. Як до леготної хвилі над квітуючим житом. Бо то була сама щирість і несполохане одкровення, й свіча незгасної довіри. Шкода тільки, що сам композитор не почує цього співу. «Здається, зовсім недавно, 6 березня 2003 року, – розповідає Іван Володимирович, – ми сиділи з Білашем й святкували його день народження. Читали поезію. Олександрові припали до душі рядки: «…Не страждай. Судилась мені парою, І не жду роздільної межі… Йди зігрійся. Я тобі розпалюю Тихе й тепле полум’я душі». А невдовзі по тому його душа розпрощалася з білим світом. Проте він устиг сотворити свою мелодію до цих віршованих рядків…»

Юнаки та дівчата досить емоційно і вдячно сприйняли подарунок: Іван Чумак передав ліцеїстам оригінальну партитуру, написану незабутнім Олександром Білашем. Вони  обіцяли зберегти в серцях мелодію, щоб «Мені судилась» звучала не тільки у стінах ліцею, а й справді на всіх сценах світу…

Юнь, весна, кохання – ці романтичні чари поезія черпає і купається у них, щоб народитися. Вона народжувалася з вуст учнів одинадцятого класу, у яких керівником – пані Людмила Адамець, а музичним натхненником – пані Світлана Мельник. Не тільки дівчата й хлопці, а й ми, журналісти, були причаровані магією щирого поетичного слова та незабутніх мелодій. Можна сказати, що всі відчували звабу таємничого дійства – як слово в музику переливається. Й були захоплені. І дослухалися: так-бо рідко нам у душі співається.

І десь на денці спогадів у кожного проліском мелодія цвіла і зовсім не зважала на сніги. «Верба в собі сопілку воскреша» – згадалося, прибилося, мов ластівочка до вікна. І не хотіло покидати. І це вже Чумакові чари.