«Доле моя, Серафимо...»
Їхнє кохання було красивим і чистим, мов лебедина пісня. «Так ніхто не кохав! Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання». Ці слова поет написав ніби про Серафиму та Леоніда Василенків, які прожили разом майже 60 років. Їхнє довге життя схоже на поле, що то хлібами колосилося, то зелен-рутою буяло, то чорними смугами бувало переоране. Але у вирі років вони не розгубили тих теплих і ніжних слів, які промовляли одне одному, коли були ще молодими, які писали у фронтових листах.
Недавно вона пішла назавжди… Її немає більше на Землі, а він не хоче повірити в невідворотне. Ось квіти у вазонах на підвіконні, які поливала його кохана Сіма, у серванті – милі жіночі дрібнички, які ще бережуть тепло її рук, букет із колосків та сухих квітів, сукні в шафі... Здається, що вона просто вийшла на хвилинку і незабаром повернеться…
На фронті з перших днів
Серафима та Леонід зустрілися на війні. Молодого офіцера Леоніда Василенка, який народився та виріс у селі Ладижинка, що неподалік Умані, червень 1941 року застав у Ризі. Там розташувалася військова частина, де служив.
– Зібралися з товаришами у вихідні на полювання, а о третій ранку ворожі літаки бомбили місто, – згадує Леонід Феофанович. – Так скінчилося мирне життя, і я з перших днів потрапив на фронт, у справжнє пекло. Але вже мав бойовий досвід, бо брав участь у воєнній фінській кампанії.
Серафима Рижакова перед самою війною закінчила зуболікарську школу в російському місті Іваново. На фронт попросилася добровольцем. Тоді в її рідному містечку Кінешмі формувався евакуаційний госпіталь і були вкрай потрібні медики. Дівчину призначили начальником стоматологічного відділення.
Поранених було дуже багато, і молодій лікарці Сімі довелося не лише працювати за фахом, а й переносити тяжкопоранених, доглядати їх, здавати кров. Іноді доводилося проводити на ногах не одну добу поспіль. Але тендітна дівчина мужньо зносила всі труднощі й сумлінно несла свій тяжкий хрест фронтового лікаря. Про себе, особисте життя тоді ніхто не думав.
Їх повінчала Перемога
...Минуло три найтяжчих воєнних роки. Леонід Василенко воював на 1-му Білоруському фронті. Якось він проїжджав через контрольно-перепускний пункт на околиці Гомеля. Із віконця автомобіля побачив молоду дівчину з лейтенантськими зірочками на погонах, яка сиділа на лавці. Миловидне привітне обличчя, ясні голубі очі, хвилясте русяве волосся вибивалося з-під пілотки. Образ тієї незнайомки змусив його серце затріпотіти від хвилюючої радості, немов і не було війни, крові та смерті. «Це доля твоя», – підказав Леонідові якийсь внутрішній голос. Так воно й сталося.
– Хто та дівчина? – запитав солдата.
– Лікар із госпіталю. Її треба підвезти.
Капітан Василенко посадив дівчину поруч і повіз. Серафимі Рижаковій теж відразу сподобався стрункий високий капітан з ласкавим поглядом карих очей та густою чорною чуприною. До того ж на гімнастерці в нього виблискували нагороди.
Перше знайомство було коротким. На війні нема коли бігати на побачення. Сіма та Леонід лише обмінялися номерами своїх польових пошт. Коли вже прощалися, вона подумала: «Тільки б не втратити його». Він подумав те ж саме...
Лист від Леоніда надійшов невдовзі, не забарилася й Сіма з відповіддю. Солдатських трикутничків, листів на клаптиках паперу, було багато. Вони й нині зберігаються в сімейному архіві Василенків. Осиротілий 91-річний полковник у відставці часто перебирає їх, перечитує, і ніби знову чує ніжний голос своєї Сімулі: «Радість моя, здрастуй...» Так починався кожний її лист до нього. А Серафима Сергіївна теж любила перечитувати листи, особливо коли Леонід Феофанович від’їжджав у відрядження і їй так не вистачало його.
За час дворічного фронтового роману Леоніду та Сімі вдалося зустрітися лише тричі. Їм ще пощастило – перебували на одному фронтовому напрямку. Бувало, капітан Василенко їде десь за дорученням командування, то й намагається заскочити до госпіталю.
Зустрічі, щоправда, були короткими, але закоханим досить було поглянути одне одному у вічі, пересвідчитися, що живі- здорові. Вони дали клятву: якщо куля обмине, то після закінчення війни одружаться.
…Настала весна переможного 1945 року. Леонід та Серафима зустрілися в Берліні. Пішли до рейхстагу, щоб за традицією залишити там свої підписи. Стіни його, скільки могла дотягнутися рука, було списано крейдою, кров’ю, вуглинами так густо, що місця вже не залишалося. Тоді на плечі високого Леоніда став його товариш, а зверху – Серафима.
– Що писати? – гукнула вона з висоти.
– Пиши наші імена – Серафима та Леонід Василенки, – відповів Леонід.
Командири ж їхніх частин видали наказ про створення нової сім’ї. А через рік у консульському відділі отримали документ про реєстрацію шлюбу.
Товариш Льоня
Війна закінчилася. Фронтовики від’їжджали додому. Але в зруйнованому Берліні треба було налагоджувати мирне життя. Майорові Василенку командування доручило відбудовувати шинний завод, адже він мав ще й диплом інженера. Німці поважали директора Василенка за працелюбство, доброзичливість. Радянський офіцер не вважав їх за ворогів, а бачив виснажених довгою війною людей. «Товариш Льоня» – так називали його робітники. Коли завод запрацював, Василенко передав свої повноваження новому директорові Герберту Кляйну. Із його сім’єю він листується й досі.
…Подружжя Василенків повернулося на рідну землю через п’ять років. Леонід Феофанович отримав призначення на службу до Київського військового округу.
...Минали роки, виростали діти, пробивалася сивина на скронях, а почуття залишалися такими ж ніжними і чистими, як у далекі роки війни.
...1985 року Василенків запросили до Берліна на святкування 40-річчя Перемоги. Німці не забули, скільки зусиль доклав до відродження шинного заводу Василенко. Леонід Феофанович був приємно здивований, побачивши на стіні професійно-технічного училища заводу дошку, де значилося, що воно носить його ім’я. На урочистостях йому вручили орден та іменний годинник.
Довге, щасливе життя прожили Серафима Сергіївна та Леонід Феофанович Василенки, гідне для наслідування. Виховали чудових дітей. Подорослішали онуки, є правнуки. На всі ті добрі справи, які вони здійснили на довгому віку, їх надихало велике кохання.
Р.S. Незабаром 60-та річниця Перемоги. 60 років виповнилося і їхньому весіллю. Серафима Сергіївна не дожила до цього лише кілька місяців. Леонід Феофанович мріє, щоб скоріше настало тепло, розтанув сніг, тоді можна буде покласти квіти на могилу своєї коханої...