Квіти на роялі – мов ноти...
Як пісня, що заповнила все його єство, так і палке кохання до дружини Віри Августівни пройшло через усе життя великого співака. Про це – у художньо-документальній музичній виставі – «Борис Гмиря: геній і кохання».
«Відчуй, Вітонько моя яблуневая, нехай слізка радості, захоплення і щастя проллється на вії, нехай серденько тепло-тепло умліває від щастя і величної любові. Нехай Віронька знає, що ніяка віддаль не віддалить нас із тобою ні на мить… Ти ось тут, зі мною, моє щастя, моє життя!» – писав у листі до дружини Борис Романович з Москви до Києва. Було то 1955 року…
Автори сценарію ви-стави, яку показали в Національній музичній академії України імені П.Чайковського, – Ганна Принц – президент Фонду Бориса Гмирі, Наталія Цимбаліста – віце-президент фонду та Юлія Солод – доцент Національного університету імені Т.Шевченка.
Режисер-постановник – Микола Третяк, режисер Національної опери України.
У ролях: Віра Августівна – Наталка Пелих, дипломантка Першого міжнародного конкурсу вокалістів імені Бориса Гмирі; Борис Романович – Олексій Богданович, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка; Голос історії – Олександр Биструшкін, народний артист України.
…На фортепіано в Бориса Гмирі – як ноти, як натхнення для співака – ніжний малюнок: квіти. Їх намалювала Віра Августівна, а він, Борис Романович, тримав той букет в руках, коли вона зма-льовувала кожну квітку. Цей епізод із життя двох закоханих, двох особистостей – геніального співака Бориса Гмирі та великого вченого-фізіолога Віри Гмирі – один із фрагментів вистави, яку створено на спогадах, листах.
«І роки минуть, і десятиріччя, може, буде слухати тебе неіснуюча нині людина, вона не знатиме твоїх думок, твого життя, але за ту насолоду, яку вона матиме, я зараз дякую тобі і цілую ніжно, тепло» – з листа Віри Августівни до чоловіка. Київ, 1951 рік.
У дні розлук, коли Борис Гмиря від’їжджав на гастролі, те почуття ще більше розквітало, виливалося ніжно на папір.
Олексій Богданович:
– Я прочитав усе те листування. І перша думка, що сяйнула: такого в житті не буває. Це ж не юнак і юнка – дорослі люди, які вже чимало доріг пройшли, багато бачили в житті. Виявляється, буває…
Грати-копіювати образ Бориса Гмирі – марна справа. Тому я не втілюю його образ на сцені, а ніби відсторонено подаю його безпосередньо через зал. Передаю думки, емоції цієї великої людини.
Репетиції проводили в меморіальній квартирі-музеї Бориса Гмирі, що в самому центрі Києва, на Хрещатику. Там атмосфера, атрибутика, все – як було за життя великого українського артиста.
Олександр Биструшкін:
– Хочемо повідати про цю велику особистість – Бориса Гмирю. Він не забутий Україною. А моя роль – Голос історії – це те, що збереглося в протоколах зборів, реалії життя, коли в’язниця і нагорода йшли поряд. І ніхто не знав, що тебе чекає навіть через годину-дві. Доля Бориса Гмирі – це доля прогресивних людей радянських часів. Великий співак ходив довкола оперного театру зі сльозами на очах: він любив цей театр, але йому не давали можливості там працювати… Не дозволяли проводити концерти в Україні, київська влада домагалася, аби відміняли концерти Гмирі і в Москві.
Треба, щоб сучасна молодь знала таких особистостей, як Борис Гмиря. Тож ця вистава йтиме і в Київському академічному музичному театрі для дітей та юнацтва, що на Подолі. Можливо, і на сцені Театру імені Івана Франка.