На суходолі і на морі
Минуло 20 років із дня смерті останнього «могіканина» з керівництва СРСР – генерального секретаря ЦК КПРС, голови Президії Верховної Ради Союзу Костянтина Черненка. Не аналізуватиму його шлях до найвищих щаблів у тодішній партійній та державній ієрархіях. Але у мене, колишнього працівника газет прикордонних округів, спливли в пам’яті два випадки, пов’язані із Костянтином Устиновичем.
Випадок перший
У сімдесяті роки минулого вже століття в газеті Східного прикордонного округу «Часовой Родины», що дислокувалася в Алма-Аті, працював майор Микола Анохін. Він докучав усім розповідями про свою зустріч у вагоні поїзда із відомим радянським поетом Володимиром Луговським. А ще писав сякі-такі віршики, які, одначе, час від часу друкували в прикордонній газеті. Була в Анохіна заповітна мрія – перебратися до Києва, та ще й обов’язково оселитися на Хрещатику. Щоб милуватися не якимось там високогірним катком Медео, а центральною вулицею української столиці.
Якось вирішив він написати кілька віршів, присвячених Брежнєву, об’єднати їх у збірку й надіслати самому Леоніду Іллічу. Солдати-поліграфісти з окружної газети на малій офсетній машині «Ромайор» видрукували досить непогано оформлену брошуру. Наступного ж дня Микола Павлович надіслав до Москви бандероль із книжечкою-метеликом і листом із проханням перевести його до Києва. Відповідь зі златоглавої не забарилася. «Звідки треба» зателефонували алма-атинському прикордонному генералові і попросили провести із майором-піїтом співбесіду. Хоче писати, хай пише, але складає свої твори в шухляду. Якщо ж іще раз надішле «вірші» на адресу «самого», потрапить не на Хрещатик, а до психлікарні.
Але Микола Павлович свого таки досяг.
…У далекі тридцяті роки XX століття молодий сибіряк українського походження Костянтин Черненко служив строкову в Середній Азії на прикордонній заставі (і був навіть її парторгом). Коли ж Устинович працював вже у ЦК Компартії Молдавії, його, спокійного і врівноваженого, ідеологічно стійкого і завжди тверезого, помітив тодішній перший секретар республіканської партійної організації Леонід Брежнєв. І наблизив до себе.
На початку 1979 року Костянтин Устинович, на той час секретар ЦК КПРС, вирішив відвідати заставу, що дала йому путівку у велике партійне життя. Прикордонні високопосадовці почали готувати на заставі велелюдний мітинг (до речі, планувалося навіть назвати заставу ім’ям живого ще Черненка, але зробили це лише по його смерті).
Тим часом Микола Анохін, відчуваючи, що це найкращий шанс для нього, напросився на захід спецкором «Часового Родины». Коли Черненко знайомився із службовими приміщеннями підрозділу, майорові вдалося всунути в руку Костянтина Устиновича конверта з листом, де він обґрунтовував своє прохання перевести його до Києва. Але відкривати конверт Черненко не став. Через плече передав послання своєму помічникові:
– Розберіться
…Помічник зателефонував «кому треба» в управління прикордонних військ і сказав:
– До Костянтина Устиновича звернувся майор-прикордонник Анохін Микола Павлович. Просить перевести його до Києва. Посприяйте, будь ласка.
Другу половину 1979-го Анохін провів уже в столиці України. Йому надали квартиру, але не на Хрещатику, а на Оболоні.
Микола Павлович дуже засмутився і невдовзі звільнився в запас.
Випадок другий
Брежнєв дуже полюбляв Крим і кожного літа відпочивав у Лівадії. При ньому завжди був Черненко. 1977 року вирішили вони здійснити морську прогулянку і обов’язково на бойовому кораблі. Корабель прибув із балаклавської морської прикордонної частини. Відверто кажучи, назвати кораблем судно, яким командував капітан 2 рангу Полянський, можна було хіба що умовно. Це був великий сніжно-білий катер без будь-якого озброєння, але з чималою кількістю холодильників з напоями і харчами.
Леонід Ілліч із почтом піднявся на борт так званого корабля, Полянський віддав йому рапорт, і почалося вирішення «шостого» питання.
Коли після нетривалого походу «корабель» швартувався до причалу, його командир Полянський звернувся до генсека:
– Леоніде Іллічу, залиште, будь ласка, запис у вахтовому журналі.
Брежнєв лукаво глянув на Черненка:
– Давай, Костю, у тебе почерк хороший, вислови хлопцям побажання. А я підпишу.
Тоді й з’явилася в радянській пресі інформація про відвідання Брежнєвим прикордонного сторожового корабля і про історичний запис у вахтовому журналі.