Президент Кирило Осьмак
…Перепоховання останків президента Української головної визвольної ради затримувалося. Через невизначеність із місцем. На цвинтарі чекали хабара. Проте діждалися втручання Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих на чолі з Євгеном Пронюком. Нарешті 10 грудня минулого року на Байковому кладовищі виділили місце під могилу. Наступного дня в неї опустили останки Кирила Осьмака.
Майбутній президент УГВР народився 27 квітня 1890 року в містечку Шишаках, що на Полтавщині. Навчався у місцевій народній, а згодом – Миргородській повітовій школах. Пізніше здобував освіту в Полтавському реальному училищі. 1910 року вступив до Московського сільськогосподарського інституту.
За радянської влади Кирило Осьмак працював в Інституті української наукової мови, з яким на той час Держвидав України уклав угоду про створення тридцятичотирьох термінологічних словників. Осьмак очолив сільськогосподарський відділ. Створити з колегами відповідний словник йому не судилося. Завадив перший арешт. Сталося це 5 березня 1928 року.
Одночасно в Києві та Харкові заарештували 16 осіб – членів Бурякової спілки. Це були високоосвічені люди. Маючи чітку громадянську позицію, вони сміливо відстоювали права селян. Останні при радянській владі, як відомо, мали залишатися лише рабами. Тож цілком закономірно, що уповноважений Київського ОГПУ Гольдман в особі Осьмака угледів контрреволюціонера.
На диво, тодішній прокурор народного комісаріату Крайній у «діях» звинуваченого так і не знайшов складу злочину. А отже, зробив логічний висновок: справу слід
закрити. Проте Колегія ОГПУ 24 вересня 1928 року постановила вислати Кирила Осьмака та ще двох осіб за межі України терміном на три роки, визнавши їх соціальнонебезпечними елементами.
– У той час таке покарання було чи не найм’якшим, – розповідає Наталя Осьмак, дослідниця життєвого і бойового шляху президента УГВР, донька, котра фактично ніколи при житті не бачила свого татуся. – Батько потрапив до Курська, де працював позаштатним редактором українського словника сільськогосподарської термінології. За два роки в Україні розпочався сфабрикований владою так званий процес у справі Спілки визволення України. У Курську про всяк випадок заарештували й Кирила Осьмака. Відправили до Москви, де тамтешній слідчий Соловйов допитав батька. Як свідчать документи, саме з вуст слідчого заарештований дізнався про «існування СВУ». Переконана, Осьмаку пощастило, що його одразу відправили до Білокам’яної. Адже там не били, не мордували, але за інерцією визначили покарання – три роки таборів у Комі.
Кирило Осьмак був надзвичайно вольовою людиною, з твердим характером. Та й неабияка освіченість підсудного змусила московських гебістів концтабір замінити на трирічну висилку до Вологди.
Згодом доля закинула Кирила Осьмака на Рязанську землю до села Катіно. Там він працював агрономом місцевого колгоспу. Але недовго. Знову – арешт. Слідство тривало понад два роки.
– Якось, перебуваючи у Москві, ми з чоловіком звернулися до ФСБ з проханням ознайомитися з так званою рязанською справою. Її там не знайшли, – каже Наталя Кирилівна. – Порадили звернутися до відділення ФСБ у Рязані. Тамтешні працівники здивувалися: вони не пам’ятали жодного випадку, аби до них зверталися з такими проханнями. Проте не відмовили. Запропонували прийти наступного дня. Надії справдилися: мені вручили батькову справу. Вона на відміну від тогочасних тонесеньких течок, у яких значився вирок і, власне, його виконання (розстріл), містила… 370 аркушів. Демонструючи справу, службовець ФСБ зазначив, що мій батько не визнав жодної інкримінованої йому вини. Фактично власноруч урятувався од смерті: очоливши НКВС, Лаврентій Берія звільнив усіх, хто себе не обмовив.
І от нарешті всі документи в моїх руках. Щоправда, без показань свідків. По-перше, вони сфальсифіковані, а по-друге, у місцевому відділенні ФСБ перестрахувалися: може, захочемо помститися. Яка помста, коли свідки – такі ж жертви, як і Кирило Осьмак?! Хоча деякі свідчення вдалося списати. Тож фактично маю повну справу, що переконливо ілюструє інспірований процес і доводить розум, сміливість, кмітливість підсудного, а також гідність, з якою тримався батько.
22 лютого 1940 року Кирила Осьмака нарешті звільнили з-під варти. За двадцять п’ять місяців поневірянь йому навіть сплатили грошову компенсацію. Але радості було мало. Ще 1936 року від тифу помер син Олег. Дружина Марія Василівна, не витримавши шантажу з боку директора школи, де працювала вчителькою, а також тиску слідчих, котрі вимагали свідчити проти чоловіка, 11 листопада 1938 року кинулася під потяг. Залишилися в нього дві доньки – рідна Леся та пасербиця Валя.
Згодом Кирило Осьмак переїхав до Києва. Тут одружився з Людмилою Богдашевською, техніком-термінологом. 22 грудня 1941 року в них народилася донька Наталя. А до того в окупованому німцями місті було створено Українську національну раду (УНР). Ініціатором був поет, археолог, член ОУН Олег Ольжич. Очолив УНР професор КПІ Микола Величківський. Під керівництвом Осьмака у раді виникло товариство сільських господарів. Фашисти, як, власне, і більшовики, не мирилися з будь-якою політичною діяльністю у себе під боком. Тож УНР досить швидко знищили. Проте сільськогосподарському товариству вдалося вижити. Воно допомагало підпільникам, а також похідним групам ОУН, які дедалі частіше з’являлися в столиці України…
– Батько підтримував зв’язки з національним підпіллям протягом усієї окупації Києва. Поновив їх у Львові, куди переїхав перед приходом Червоної Армії, – каже Наталя Осьмак. – За українську державність боролися дві організації – ОУН і УПА. Потрібен був політичний і державний орган над ними – своєрідний підпільний український парламент. 10 червня 1944 року на засіданні ініціативного комітету затвердили його назву – Українська головна визвольна рада. А через місяць (11-15 липня) на узбіччі гори Виділок поблизу села Сприня відбувся Великий збір УГВР. На ньому обрали президію та генеральний секретаріат УГВР – підпільні парламент і уряд воюючої України.
«Наша мета – Українська самостійна соборна держава на українських етнографічних землях. Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Боротимемося за те, щоб ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя». Таку присягу 15 липня 1944 року склав президент УГВР Кирило Осьмак.
12 вересня під час облави в селі Дорожів енкаведисти схопили пораненого президента. При собі він мав довідку на ім’я Івана Коваля. Майже три роки провів у дрогобицькій в’язниці. Слідчі розуміли, що мають справу не з рахівником Тернопільського маслосоюзу. Одначе нічого не могли вдіяти. В’язень од усього відмовлявся. Навіть тоді, коли певні особи свідчили про причетність Коваля до УПА.
У січні 1947 року Кирила Осьмака етапували до Києва. У столиці він нарешті заговорив. Сказав, хто є насправді. А далі – вигадані імена, адреси…
– Читаючи документи, я довго думала, навіщо батько, котрий під страшними тортурами в тому ж Дрогобичі від усього відмовлявся, у Києві нарешті згодився на діалог зі слідчим, – розмірковує Наталя Кирилівна. – І раптом зрозуміла: Кирило Осьмак вирішив розповісти правду для прийдешніх поколінь. Вірив, що настануть часи, коли гебістські архіви будуть розсекречені, доступні для вивчення. І нащадки дізнаються про справжніх патріотів, котрі боролися за Українську державу.
10 липня 1948 року ОСО (особое совещание) винесло вирок Кирилу Осьмаку – 25 років ув’язнення «за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність». І це попри те, що Конституцією СРСР декларувалося право націй на самовизначення, аж до відокремлення.
9 травня 1960 року у Володимирському централі Кирило Осьмак відзначив своє 70-річчя. А рівно за тиждень упав на коліна й помер. Тюремні лікарі констатували інсульт.
Пішов у вічність незламний борець за вільну й незалежну Україну. Кагебісти неодноразово підбирали ключі до нього, обіцяючи всі блага. Проте їхні спроби виявились марними.
– На батьківську могилу разом із чоловіком потрапили 1994 року. Знайшли її завдяки фотографії колишнього співробітника КДБ, розповідям грузинського дисидента Шалви Балішвілі та якомусь невідомому відчуттю. Ноги самі привели до однієї з куп… сміття на старезному Володимирському цвинтарі, – пригадує донька героя України. – Могилу розчистили. Поставили металеву табличку. На святкуванні 58-річчя УГВР вирішили перепоховати президента підпільного українського парламенту.
…Коли почали розкопувати могилу, не на жарт захвилювалася, занервувала. Мене заспокоїла Тетяна Малишева – працівниця тамтешньої організації «Некрополь», що допомагає повертати з небуття добрі імена людей. Підбадьорила, мовляв, тут – ваш батько, ви не помиляєтесь. І справді, через деякий час побачила… його. Останки лежали так недбало, як, власне, і скидали в яму «ворогів народу».
До Москви труну привезли автомобілем. Два дні вона стояла на вантажному дворі. Я дуже непокоїлась, чи не забудуть, чи не переплутають. Заспокоїлася лише тоді, коли президент УГВР знайшов спочинок у рідній землі. Після довгих поневірянь по більшовицьких катівнях таки повернувся до себе додому…