Небесним голосом говорить доля
Власне, треба б написати: «Жінки, що грають на органі». Бо Ірина Калиновська, заслужена артистка України, лауреат Республіканського конкурсу органістів, солістка Національного Будинку органної та камерної музики, виховала також доньку-органістку. Марія Кирилова виступає разом із мамою, також має свої програми.
«Я ще прийду сюди!»
Уже, підходячи до величного Домського собору (було це в Ризі), вона відчула: з нею щось діється. Нині розуміє: це був знак долі. Увійшовши під склепіння храму, зупинилася приголомшена: десь ізгори лунали не просто звуки. Це був поклик вічності, космосу. Ніби хтось із небес спускав божественний голос на землю. Так 13-річна дівчинка вперше почула орган. Після того, як відлунали останні акорди, вона захотіла подякувати органістові. Та коли наблизилася до ґвинтових східців, які вели вгору до нього, сувора наглядачка перегородила їй дорогу і досить грізно заборонила це зробити. «Я ще прийду сюди!» – впевнено сказала собі й невідомо кому юна Ірина. І дотримала слова: у Домському соборі пізніше таки виступила з органним концертом.
Жінка-органістка – професія не зовсім звична. Хтось вважає, що вона не жіноча, так само як жінка не може бути проповідником. Та мусимо перебороти чимало різних забобонів. Ірина Калиновська, стаючи на складний шлях музиканта, найменше думала про це. Вона просто прагла, жадала бути органісткою.
Народилася вона біля моря, в Сімферополі, де закінчила музичну школу, потім училище по класу фортепіано. Поставила мету: вступити до Київської консерваторії, стати органісткою. Шансів не було жодних. Але вирішила випробувати себе. І доля виявилася прихильною: Ірина Калиновська стала студенткою. Фактично, треба було навчатися одразу на двох факультетах: орган та фортепіано – різні інструменти. Та ще й не мала де репетирувати. Тоді в Києва було тільки два органи: в Малому і Великому залі Консерваторії. І «органний час» для студентів – до 9-ої години зранку або після 10-ої вечора. Вставала о 5-ій, із 7-ої до 9-ої – за органом. І так щодня. Та не це найскладніше. Зрештою, талант і залізна воля – найважливіші складники успіху. Не кожному витримати крутезні віражі творчого сходження. Ірина Калиновська – одна з таких і водночас унікальна постать. Вона – з перших випускниць знаного музиканта Арсенія Котляревського, що заснував школу органа в Україні.
Земна і небесна
Творча людина – складне поєднання в одній істоті земного і небесного. Найяскравіше це демонструє постать музиканта, тим паче органіста. Ірина Калиновська багатьом здається енергійно-практичною, земною. Це ті, котрі знають, як вона любить куховарити, приймати гостей, як змушена організовувати творчі поїздки, бо нині жодна організація цим не переймається. Інші ж бояться і наблизитися до цієї жінки, особливо чоловіки: вона здається їм недоступно божественною, захмарною, як і звуки її органа. Пані Ірина усміхається на це: вона – різна, як того вимагає життя. Та коли вона за органом, – світ стає безмежним, і на всі невирішені проблеми тут-таки постає відповідь, ніби сама собою. Це таке інтенсивне переживання, осявання, що без цього не варто жити! Перед душею і внутрішнім зором відкривається небо...
Ірина Калиновська: «Після концерту не можу заснути: переживаю такі емоції, натхнення, що ладна гори перевернути. Саме тоді визрівають ідеї нової програми. Продовжую творити».
Доньку Ірини Калиновської, Марію Кирилову, нещодавно слухала в Андріївській церкві, де вона з італійським музикантом Фабріцціо Матіуццо давала концерт. У бароковому інтер’єрі – дівоча постать за білим роялем у ніжній сукні. Слухачі – одягнені, бо зимно...
Не завжди діти музикантів стають музиками. Пані Ірина зазначила: донька сама обрала свою долю. «Вона виростала біля мене, тобто біля органа, на моїх репетиціях. Як діти акторів виростають за кулісами, діти циркачів – біля арени... Колись мене вразило зауваження адміністратора, який побачив Машу на моїй репетиції: «Что это за чужие люди в зале?» Маленьку доньку ні з ким було залишити вдома. А коли й залишала, бувало, в сусідів, серце обливалося кров’ю. Ще не встигну повернутися додому, а вона виглядає мене на балконі й плаче, побачивши здалеку...»
Ось який гарт пройшла Марія змалку. Та увібрала дух музики, що стала і її життям. Вона закінчує Національну музичну академію, вже має диплом консерваторії в Генуї. До речі, Марія Кирилова вільно володіє італійською, бо як же без неї навчалася б у Італії? Вивчає також французьку мову.
Марія часто їздила з мамою у творчі поїздки як помічник, асистент: до Німеччини, Словаччини, Італії. Тож знає на власному досвіді про гастрольне життя. Це не лише троянди, шампанське. А передусім труднощі: невлаштованість, важкий побут, дороги-переїзди. А слава, овації – це вже потім.
Запитую пані Ірину, чи задоволена донькою. «Напевне. Їй 23 роки, ще рано говорити, як далі складеться. Радію, що вона – людяна, добра, розуміє інших. Щодо рівня фахового, здається, я в її роки ще не мала такого рівня професіоналізму. Після кожного концерту – і мого, і її – обговорюємо гру одна одної. Та майбутнє доньки досить туманне. Іноді думаю: чи правильно вчинила, не відмовивши її від долі музиканта? Утім, вона сама вибрала свій шлях. Чи міг би бути інший? Марія вже рік працює солісткою-органісткою в Рівненській філармонії. За кожен концерт платять 56 гривень. Можу сказати те саме про поцінування праці будь-яких творчих працівників. «Залишковий принцип» щодо культури – це ганебно. Це принизливо. Музикант не «нахапається» ставок. У нас досі, з 1954 року, не змінювалися концертні норми, як десь на фабриці.
Музиканти – небесні істоти? Пригадую, колись одна співачка зізналася мені, що змушена з двох драних колготок зшивати «нові». Це був час, коли півтора року не платили зарплатні, не мали на проїзд у транспорті... І сміх і гріх...
Якби не концерти на Заході, не знаю, як і вижити. А ви кажете про гідне творчості життя... Та годі про це...» – Ірина Калиновська махає рукою. Їй приємніше говорити про те, що любить Баха, що їй близькі французькі романтики. Що композитор В’ячеслав Назаров спеціально для дуету – Ірини Калиновської та Марії Кирилової – написав «Поліфонічну фугу» і «Болеро», яку мати й донька виконують на органі в чотири руки.
Vox celestis
Одна з органних труб називається vox celestis – небесний голос. Відповідний звук подає саме вона.
Отже, доля музиканта, – земна і небесна. Чи зваблювали Ірину Калиновську залишитися на Заході? Відомо ж, у Європі та США куди вигідніше бути знаним музикантом. Так, не раз пані Ірині пропонували змінити долю, запрошуючи в інші краї. Ось і в Америці вона побувала, публіка дуже добре приймала, захоплювалися грою української органістки. Та ця земля – зовсім не для її життя. Італія – щось інше, і ментальність італійців близька до слов’янської, і природа там чудова... «Але я живу в Україні і щаслива тим. Та це – дві сторони медалі... У нас сам музикант має про все дбати. Коли організовую творчі поїздки – на це іде сила-силенна енергії і прірва часу. І від того страждає... Бах і мої потенційні слухачі. Це ж не тільки моя біда. Щось треба робити новій владі, на яку – чимало надій. Змінити ставлення до високої культури – щоб це було престижно».
Виявляється, на Заході всі органісти мають орган удома! А також обов’язково – рояль, велику нотну бібліотеку.
Запитала Ірину Калиновську, як вона бачить власний дім, – ідеальний дім-мрію?
– Мій ідеал сім’ї – просторий дім, в якому багато дітей. Цей дім – на березі моря, бо я виросла біля моря. Поряд – маленька ділянка землі, обов’язково є тваринки: собачка, кішка, пташки. Зараз у мене лише рибки. Без яхти обійдуся, головне – щоб був зал, в якому рояль, орган, клавесин, одна пальма. І вікно широке, відкрите, а стосунки у родині – вільних творчих і люблячих людей. Дружня душевна атмосфера. Я люблю кухню, люблю приймати гостей. Я завжди намагалася бути і добрим музикантом, і гарною дружиною. Наші жінки, жінки зокрема мого покоління, привчені з дитинства все встигати, не цуратися ніякої роботи. Але ми хочемо бачити поряд тих, хто розділить нашу відповідальність. У кожній людині поєднується і земне, й небесне. Важливо тримати рівновагу в цьому бурхливому світі. Музика не дає мені нидіти – вона вивищує і очищає.
Так, ми земні істоти, що пориваються до неба. Цю просту істину розмивають буденність і житейське море. Але забувши про це, знищуємо в собі той божественний інструмент – орган, який називається душею...