Коли реабілітують тих, хто «зі зброєю в руках...»?
У березні 1944 року неподалік переправи через Дністер вояки відділу УПА, перевдягнені в німецьку уніформу, перехопили групу військовополонених голландців. Командир відділу відправив їх до Чорного лісу, звідки вони дісталися Будапешта, де перебували до кінця війни. Учасники тих подій не дожили до наших днів.
Проте є їхні нащадки, котрих досі не позбавлено ганебного тавра «дітей ворогів народу, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади і під реабілітацію не підпадають». Ми зустрілися з пані Ромою, донькою Степана Любого, звитяжця саме тієї сотні, яка «пантрувала» лівий берег Дністра.
Власне про те, що нарешті час визнати вояків Української повстанської армії воюючою стороною в Другій світовій війні та надати їм статусу учасників руху опору українського народу супроти окупантів рідного краю, говориться давно. А що зроблено? Чи тепер, після Помаранчевої революції, буде досягнуто історичної справедливості? Про всяк випадок нагадаємо новій владі про 55-у річницю від дня загибелі (5 березня 1950 року) головного командира УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки) у селі Білогорща на Львівщині. Нагадаємо розповіддю людини, яка через усе життя чужими тилами пронесла нелегкий хрест «ворога», а нині в її кімнаті, в Івано-Франківську, – плакат «Так! Ющенко!»
На східцях вагона – з Москви до Києва
– Пані Ромо, розкажіть, будь ласка, про найяскравіші враження свого дитинства.
– Як тата забрали, мені було два роки. То було 1945-го у селі Тустань, біля давнього міста Галича. Свого батька я й не бачила, аж поки не повернувся на початку 60-х із таборів, перед карагандинським виселенням. За два роки, 1947-го, забрали й маму. Вивезли її до Казахстану, де вона працювала на шахті, в розрізі. Її молодою я теж майже не пригадую. Позбавили мене малолітню і батьків, і житла. Дивом залишили в бабці, потім я жила в іншої бабці, а згодом потрапила до тітки в Станіславів (нині Івано-Франківськ. – Авт.).
Боягузкою мама не була, за рік утекла додому. Продала останню суконку, купила хліба на дорогу, сіла в товарний вагон і в жахливих умовах доїхала до Москви. Там купила квиток на київський потяг, та не змогла закомпостувати його, бо не мала більше грошей. Нелегально їхати три тисячі кілометрів «імперією зла» – річ непроста. На вокзалі потрапила до рук московської міліції. Вдалося відбрехатися. Сказала, буцімто приїхала до сестри, яка тут працює, на будівництві. Поки вони з’ясовували, загубила сумку, в якій був хліб. Сіла на лавочці, гірко заплакала. Що було робити без грошей, без харчів?.. Тут до неї, ніби Бог послав (потім, через багато років, мама мені розповідала), підійшла жінка, приїжджа киянка, заговорила українською, пожаліла, дала три карбованці, сказала, що здогадується, хто вона така, але до себе взяти не може, бо її сусід-енкаведист.
Таки сіла на той потяг, але провідники не впустили її до вагона без того компостування. Тому їхала з Москви до Києва на східцях вагона. Потім пересідала ще кілька разів – із товарного на товарний. Холодна й голодна приїхала в село. На річці якраз повінь була, а міст зруйновано – ще німці висадили в повітря. По підпорах і металевих конструкціях насилу перебралася на наш берег. Прийшла додому, а там… до нашої хати нова влада впустила переселених із Польщі лемків. Мама прибігла до свекрухи, де й я була. Та пробула в нас недовго – уночі прийшли «яструбки». Стали грюкати в двері, увірвалися, били її прикладами в спину й голову. На моїх очах. Одного з них, Мазура, бабця впізнала. Забрали маму в самій нічній сорочці, а тієї ночі була страшенна злива. Того Мазура залишили, аби мене забрав. Щойно вони пішли, бабця вчепилася за його ремінь, повисла на ньому, а татова сестра Марина перекинула мене через вікно й крикнула, щоби втікала! А я стою під дощем. Мені п’ять років. Дощ періщить. Куди тікати? Тоді цьоця Марина вискочила, узяла мене на плечі й кинулася бігти понад річкою. Мазур стріляв із вікна з карабіна, ті двоє «яструбків» також, із дороги. Чула, як кулі свистять. Понад Гнилою Липою та Дністром добігли до Галича, заховалися в родичів. Страшно було, нічого не розуміла тоді, що діється, за мамою ридала. Її били і я те бачила. Ми втекли, а її забрали. Пізніше дізналася, що її засудили на два роки таборів, за втечу.
Федорівка – зовсім не Галич
– Пані Ромо, як воно жилося доньці відомого «бандерівця» в «сім’ї дружніх народів»?
– У Західній Україні кожен другий був «ворогом» чи дитиною «ворога». Ніколи, ні в школі, ні на вулиці, не чула на свою адресу жодного поганого слова з приводу засуджених батьків. Чужинці нас боялися, а не ми їх. Такі звірства тоді чинилися, що цивільні приїжджі повсякчас чекали помсти. То десь там, на сході, це було тавром. А в нас люди – навіть які при владі – були лояльними. Тому почувалася, як серед своїх. Мені допомагали, жаліли.
Уже зовсім по-іншому було, коли і я потрапила до Караганди. Спочатку мамина сестра забрала мене до себе в Станіславів і виховувала разом із трьома своїми дітьми. Мама ж таки поривалася до мене з чужини, ми дуже сумували одна за одною. Її заперли в тайгу, на лісоповал. Та за якийсь час начальниця жіночого табору дізналася, що мама кравчиня, й забрала її до себе додому – вчити її доньку шити. Вони навіть затоваришували. Сиділа мама до 1955 року, потім її відправили до табору під Караганду. 1956-го звільнили, але без права повернення додому. Могла тільки приїхати до мене й назад повернутися. Так і зробила. Більше того, забрала мене із собою до Казахстану. Мешкали ми в бараці. Мені тоді було дванадцять. Хоч поселення Федорівка – зовсім не Галич, але там було стільки наших, що потерпати від ганебного статусу майже не довелося. Терпіли, звісно, але там наші жили дружно, трималися купи. Та й недовго я пробула в тім краї. Уже за рік оголошено було про дозвіл на повернення до України. І ми поїхали додому. Проте вдома нас прописувати не захотіли, а без прописки проживати в хаті не можна було. Не змогли прописатися і в Галичі, і взагалі в цілому районі. У повоєнних умовах, коли в краї порядкувало НКВС, це означало нелегальне становище, а отже – ймовірне чергове виселення, чи й табір. Через ці переїзди два роки мешкала сама-одна в хаті. Їла стару квасолю зі стриху (горище). Майже, як партизан. Згодом переїхали до гірняцького містечка Червонограда на Львівщині. Там і оселилися. Коли зняли останні заборони, повернулися на Прикарпаття.
– А батько?
– Де він сидів, достеменно не можу сказати. Чула, що на Новій Землі, у Воркуті, чула, що десь у Сибіру, а потім ще й у північному Казахстані. Повернувся, як мені було років п’ятнадцять. Здоров’я підірвав у Росії. А все за те, що вийшов одного разу на прю із загарбниками, як ми нині на Майдан. Помер він незадовго до проголошення незалежності України, 1988 року. Поховали його з почестями на міському кладовищі, у Івано-Франківську, за підтримки місцевого братства вояків УПА.
«…Як добре в Країні Рад живеться»
– Чи повернули вам за часів незалежності бодай щось із майна, яке втратила ваша родина в роки свавілля совітів у Західній Україні?
– Нічогісінько. А наша родина бідною не була. Мій дід по маминій лінії їздив перед війною до Канади. Купив дуже багато землі. Казав, що це найкращий капітал, земля не згорить і не потоне. Завів багато худоби, свиней. На селі дід був найзаможнішим. Ми тяжко працювали, але все мали й добре жили. До того часу, аж поки прийшли совіти і все до трісочки пограбували. А земля виявилася зовсім не надійним капіталовкладенням. За неї довелося боротися зі зброєю в руках. Однак, звісно, воювали, не за майно, а за рідний край.
Нічого не повернули. Нічого, що по праву належить нам. Усе забране до колгоспу роздали, і воно нині просто поростає будяками. Батько й досі поза законом, а ми, діти героїв, за нами вибореної восени минулого року влади, залишаємося «дітьми ворогів народу». Хто мені поверне мою втрачену спадщину, і хто відповість за моє втрачене дитинство, юність? Може, ті ж «яструбки», які нині мають пільгові пенсії за заслуги перед Батьківщиною? Чи їхні нащадки, котрі по блату вибилися до різних рад за совітів і донині не злазять зі своїх посад, просто зневажають нас і насміхаються, коли ми оббиваємо їхні пороги.
– На яку пенсію нині живете, пані Ромо?
– На подаровані Януковичем 294 гривні. І це, маючи сорокарічний трудовий стаж. Працювала на розливі в оцтовому цеху, на меблевому комбінаті лакувальницею. Згодом заочно закінчила Інститут культури в Києві, влаштувалася до бібліотеки. 15 років змушена була «проповідувати, як добре в Країні Рад живеться». Заради кращої зарплати пішла робітницею на військовий завод. То вже було за часів перебудови. До того не брали через минуле батьків. Нині я на пенсії. Проте мушу працювати – підробляю: на півставки на прохідній чергую й тричі на тиждень працюю хатньою робітницею. За ціле життя мала тільки чотири пальта, а днями нарешті змогла пошити нове. Отак і живу.