Леді Макбет із вулиці Лепсе
Шахрайство останнім часом стало доволі прибутковим злочинним бізнесом. Що не день чуємо про ошуканих та скривджених, які стали жертвами «крутих» ділків. До сумнівних оборудок вдаються не лише відверті «авторитети». Все частіше відсутність моральних засад демонструють громадяни, так би мовити, з чистою біографією.
«Сабантуйчик» із продовженням
В’ячеслав Юрійович познайомився з пані Н. на стоянці малих плавзасобів.
Було це навесні. Все навколо квітло. Наш герой погодився пристати до компанії, яка на березі Дніпра влаштувала невеличкий пікнічок.
Звичайно, власник катера типу «Сарепта» з надбудовою тоді й гадки не мав, які фатальні наслідки матиме цей безневинний, на перший погляд, «сабантуйчик». Зрештою, того дня нічого особливого не сталося. Хіба що після доброї пиятики ще вчора врівноважений сім’янин чомусь прокинувся вранці далеко від своєї домівки, як кажуть, не в своєму ліжку.
Можливо, і не варто було б оповідати подробиць цих непевних чоловічих пригод, однак без «преамбули», здається, аж ніяк не обійтися. Через деякий час у житті Вячеслава Юрійовича сталося чимало змін. Спочатку він посварився з дружиною. Потім сварки відбувалися майже щодня. В’ячеслав Юрійович постійно з’являвся напідпитку та часто мав таємничі «відрядження».
Згодом глава сім’ї зовсім зник. Як з’ясувалося, навіть звільнився з роботи. Дружина Світлана та десятирічний син Дмитро шукали батька навіть у моргу. Та все марно. Лише через три тижні В’ячеслав Юрійович з’явився вдома й одразу ж повідомив, що працює у чорнобильській зоні, а оскільки не має наміру жити разом, пропонує без зволікань розлучитися.
Життя в «зоні»
До Чорнобиля його запросила пані Н. Вона вже працювала там тривалий час, мала зв’язки серед керівників численних «контор». Жінка намалювала йому і перспективу перебування в цій місцевості. Мовляв, має змогу заробляти непогані гроші, а через рік-два – отримати інвалідність. Колишній інженер одного з київських НДІ зарплатню отримував мізерну, але вагався, не хотів втрачати здоров’я. «Мудра» пані Н. заспокоїла: за певних умов нічого втрачати не треба. Варто лишень «підмазати» медицині, і ти «на групі». До речі, пані Н. таким чином собі уже «здобула» чорнобильську інвалідність.
Зрештою В’ячеслав Юрійович погодився, і вже скоро став на вахту. Тобто тиждень працював як інженер одного з чорнобильських підрозділів, а наступний мав відпочивати в Києві.
Та у підприємливої пані Н. були інші плани щодо свого неофіта. На це штовхало і життя в «зоні», де пиятики вже давно стали «прикрасою» доволі одноманітного буття. А на горілку, як відомо, потрібні гроші. Заборгувавши значну суму, В’ячеслав Юрійович не довго роздумував, коли кохана запропонувала йому перевезти через контрольно-перепускний пункт «мішечок» із маковою соломкою та коноплями, яку такі ж підприємливі «бізнесмени» вирощували на підпільних плантаціях покинутих чорнобильських земель.
Дивно, але факт: «багаж» наркокур’єра ніхто на кордоні 30-кілометрової зони не оглядав. За першим «мішечком» до столиці поїхав другий, а потім і третій. Гроші за «товар» чоловік не отримував. Це була прерогатива пані Н. Якось В’ячеслав Юрійович наважився заглянути до «мішечка»...
Чи вмирають від виразки шлунка?
Про це можна й нині запитати медиків, які надали пані Н. свідоцтво про смерть коханця. Колишня дружина В’ячеслава Юрійовича, з якою він таки розлучився, самотужки намагалася з’ясувати справжню причину того, чому сорокарічний і здоровий чоловік раптово помер в одній із лікарень Києва. Та нічого з цього не вийшло. Медики вперто наполягали на своєму діагнозі.
У «зоні», щоправда, подейкували, мовляв, інженер заплутався в боргах, що чимало про життя небіжчика могла б розповісти його нова дружина, з якою він узяв шлюб незадовго до смерті. Та чутки скоро вщухли, а пані Н., поховавши В’ячеслава Юрійовича, звільнилася з роботи та пішла на чорнобильську пенсію, право на яку надає куплена «у медицини» інвалідність.
Існує й така версія. Радше всього, інженер напідпитку комусь таки обмовився про свою «допоміжну» роботу. Тож «роботодавці», можливо, й закрили йому рота – раз і назавжди.
Кажуть, що на кладовищі, куди відвезли інженера за державний кошт, пані Н. була невтішною. Вона по-справжньому ридала, але ті, хто сидів з нею потім за поминальним обідом, свідчили, що тхнуло від «бідної вдови» чомусь цибулею.
Якісь почуття до В’ячеслава Юрійовича ця особа можливо й мала, але не з того, як кажуть, боку. Річ у тім, що інженер мав доволі немалу, як на пересічного громадянина, спадщину.
Квартира «в натурі»
13 червня 2000 року державний нотаріус однієї з київських нотаріальних контор видав пані Н. свідоцтво про право на спадщину. Окрім судна типу «Сарепта», до цієї спадщини входила трикімнатна квартира в одному з престижних районів столиці. Помешкання колись збудував як член кооперативу ще батько померлого. Відомий викладач та спеціаліст з машинобудування, звістку про смерть сина зустрів з болем. Свою частку спадщини він віддав онукові.
Тепер квартиру, судно і хатнє майно треба було розподіляти між спадкоємцями навіть не навпіл. З волі батька померлого, онук отримав дві третини всього, що мав за життя Юрій В’ячеславович.
Поки ці обставини потроху вивчала колишня дружина Світлана, пані Н., не гаючи часу, вивезла з квартири небіжчика все, що мало ціну. Коли спадкоємець Дмитро ввійшов до оселі, то одразу запитав: «Мамо, а де мій телевізор?»
У кишені «спадкоємиці за законом» потрапив навіть приватизаційний сертифікат, який належав померлому. Лише квартиру пані Н. винести, звичайно, не змогла. Тож подалась до суду – вимагати свою частку «в натурі».
«Нейтралітет» спросоння
Вивчаючи матеріали справи, я вгледів доволі кумедну річ, яку створив наш державний нотаріат. З’ясувалося, що пані Н. у заяві до нотаріальної контори про прийняття спадщини зазначила: «на день смерті її чоловіка, окрім неї, інших спадкоємців нема». І хоча відповідно до правил, інструкцій та закону слід принаймні поверхово перевірити ці «дані», їй повірили на слово.
І тут, мабуть, варто зробити певний акцент. Шахраї, без сумніву, тому й існують, що є передумови до існування. Йдеться не про звичайних громадян, які довіряють людям. Нічого поганого у таких рисах характеру нема. Інша річ, коли на весло шахраям ллє воду державна система.
Працівники нотаріату, приймаючи заяву від пані Н., навіть не попередили про відповідальність, яку вона несе, даючи неправдиві дані про кількість спадкоємців.
У нотаріаті пані Н. заявила, що «на отримання свідоцтва про право власності не претендує». Проте не минуло й місяця, як таке свідоцтво отримала – на чверть квартири.
Нейтралітет державних установ у справах спадкоємництва не може існувати надалі. Особливо тоді, коли це стосується прав дітей. Кожна спадкова справа, на думку правників, повинна мати документальне забезпечення з боку опікунських та інших установ, які захищають права неповнолітнього. Наступний крок пані Н. – отримати свою частку «в натурі». Тобто вселитися туди, де мешкала сім’я покійного та почати роботу з «очищення» спірної квартири.
У суді теж усе спокійно
Цього не сталося лише тому, що мати неповнолітнього Дмитра звернулася до суду.
Тяганина тривала довгих п’ять років. Суд мав достатньо доказів, що в даній справі порушено ст. 529 ЦК України та ч.3 ст. ст. 40, 144, 285 ЦПК України – незаконні дії нотаріату: видача незаконного свідоцтва про право на спадщину. Отже, свідоцтво слід вважати недійсним, а дії нотаріату такими, що порушують права неповнолітнього.
Однак суд таких висновків не дійшов. Не варто бути феноменом, аби зрозуміти, чому? Тому, що, визнавши помилку нотаріату, суддя створював би прецедент для інших ошуканих у такий спосіб спадкоємців.
Тож у суді все було спокійно. З огляду на те, що пані Н. вже має житло на бульварі Лепсе, суддя ухвалив рішення сплатити їй... вартість чверті квартири, яку отримав від батька в спадок Дмитро. Що, зрештою, «спадкоємницю» й задовольнило.
Чи є мораль у цій сумній історії, вирішувати читачеві.