«Шлункомислячі»

Чи змінюється що-небудь у нашому житті-бутті? Найбільші оптимісти сподівалися, що українське суспільство оновиться вранці 24 січня 2005 року, мов стародавня ікона у Божому храмі. Реалісти – бодай на маленькі зрушення у річищі національного відродження, на яке історія вкотре дала нам шанс.

Чому б такі ознаки не завважити хоча б і на Печерському ринку? Постійний його відвідувач, я був свідком, як наші українські дядьки і тітки, розкладаючи крам, жваво обговорювали події на Майдані, міцно висловлювались про ворогів Помаранчевої революції. І очевидною була їхня щирість і небайдужість.

Якби автор цих рядків належав до категорії, яку взяв у лапки і виніс у заголовок, то нині, мабуть, найперше зауважив би те, що курка з Гаврилівки, хоч і не крокує, як колись, семимильними кроками до комунізму, що за нею й не вженешся, зате стрімко «злітає» вгору за своєю ціною – 10.80, 11.50, 12.48 – протягом якогось місяця… Аж ні – відразу «професійно» зачепився оком за цінник, а точніше, «ценник». «Бедро», «печень», «куры», «голень» тощо – і в цьому списку, складеному, вочевидь, спеціально для росіян, які, відвідавши сусіднє консульство на вулиці Арсенальній, захочуть повезти до білокам’яної сувенір у вигляді курячого філе, бачу й очам не вірю: «ШЛУНКИ»!

– Не шукайте проблеми на голому місці, – пристойною українською мовою відповіла мені гаврилівська продавщиця, що неквапно відпускала товар з машини, коли я зауважив їй, що годилося б користуватися однією мовою і якщо не в пошані державна, то принаймні, треба знати російське слово «желудок»…

Продавці, бач, малограмотні. Але ці «малограмотні» чомусь дуже грамотно тримали ніс за вітром і ревно дивилися за тим, щоб цінники були написані саме російською. Оце завжди і вражає: «Мнє всьо равно!» – запевняють, але послідовно послуговуються тією мовою, якою «нада». Пригадую, 1989 року перші ж несміливі збори інтелігенції в Будинку кіно з наміром створити Народний рух України за перебудову викликали у «шлункомислячих» справжню паніку, змусили змінювати графу «національність» у тоді ще радянському паспорті, бігти стрімголов на пошуки російсько-українських словників, записувати дітей до українських садочків і шкіл. А тут уже й переляк не діє. Влада нібито стала справді українською (не зрівняти з часом «хитрого лиса»), – а навіть не ворухнеться ні в кого зробити цінники українськими, прибрати геть з очей нашкрябані чи то рукою, чи то «желудком» «свеклу», «лук», «морковь»…