Ця безмежна… компактність

Турбує не те, що й у передвиборний період, і під час президентських перегонів, і досі мовне питання викликає посилений інтерес окремих політиків і цілих партій. Як зазначає голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан, з 15 поданих на розгляд Верховної Ради мовних законопроектів (фантастична для гуманітарних проблем кількість!) лише два можна назвати проукраїнськими. Тобто такими, де відстоюються інтереси державної – української – мови, її носіїв. Решта – більшою чи меншою мірою спрямовано на правову «революцію» у цій сфері. Власне, зважаючи на реальну мовну ситуацію в Україні, яка склалася за часів правління Леоніда Кучми, змінювати автори цих законопроектів нічого не збираються. Вони вимагають лише узаконити, юридично законсервувати стан речей, за якого в більшості областей сходу та півдня України, у великих містах, зокрема й Києві, українська мова залишається державною і чинною на папері. Насправді ж вона тут є анахронізмом, що «плутається під ногами» глобалізованого суспільства, створює незручності в офіційному листуванні, звітності підприємств та організацій тощо.

Серед 13 «проросійських» законопроектів, звичайно, найбільшу увагу громадськості привернув той, який запропонував лідер Соцпартії України Олександр Мороз. У недавньому круглому столі, присвяченому цим питанням, Олександр Олександрович участі не взяв – цього разу він «не зміг вирватись з обіймів друзів і шанувальників», що вітали його з днем народження. Отже, відбивав критичні стріли опонентів і давав пояснення тим, хто ще не склав собі остаточної думки щодо законопроекту, його товариш по партії народний депутат Іван Бокий. Він, зокрема, запевнив, що другий варіант документу, наданого О.Морозом, по суті, поставив усі крапки над «і» й зняв напругу, яка утворилася після появи першого і мало не вилилася тоді у скандал. Українцям, учасникам Помаранчевої революції, які бачили Олександра Мороза на Майдані поруч із Віктором Ющенком, Юлією Тимошенко, Миколою Томенком та іншими, важко було повірити, що лідер СПУ, який виступив на боці національно-демократичних сил за європейський вибір України, за припинення кучмівського плентання у хвості Росії, той Олександр Мороз, який сам є носієм чудової української мови, питомим її речником, нарешті, поетом, раптом стає палким прихильником українсько-російського «двуязичія» і з подиву гідною наполегливістю вимагає її освятити буквою Закону. До слова, не такий уже й інтенсивний потік листів до нашої редакції (що вдієш – мало зараз читачів у колишньому, традиційному значенні цього слова!) буквально заряснів у ті дні дописами на тему: «О.Мороз і мова». Тож Іван Бокий на згаданому круглому столі намагався дещо заспокоїти громадськість, кинувши філософське: «На мовному ґрунті в нинішній Україні дуже легко стати і найліпшим другом, і найлютішим ворогом». У новому варіанті законопроекту, на його думку, «пом’якшено» найдражливішу Стат-тю 6. Йдеться не про тотальне запровадження державної двомовності, а лише про узаконення використання як офіційної іншої мови в тих чи тих регіонах і населених пунктах. Причому, необов’язково цією мовою має бути російська. До того ж «офіційна» – це не державна, статус якої мала, має і матиме лише мова українська. Резюмуючи, Іван Бокий назвав другий варіант законопроекту Олександра Мороза достатньо гнучким і зваженим.

На жаль, думки з цього приводу діячів «Просвіти», інших установ і організацій, причетних до мовних проблем в Україні, занадто оптимістичними не назвеш. Більшість із них зазначають, що поправки Олександра Мороза лише завуальовують дійсні наміри, але  докорінно їх не змінюють. Що вважати в Україні «компактним проживанням»? Якщо підходити до значення цього терміну з усією вимогливістю, то неукраїнською офіційною мовою можуть бути лише російська в Криму, угорська і румунська на деяких прикордонних територіях. Але ж зрозуміло, що Олександр Мороз, не кажучи вже про радикальніших «реформаторів» мовної ситуації, бачать дію нового закону про мови у значно більших масштабах. І тут виникає побоювання – цілком слушне, – що поняття «компактне проживання» буде штучно розмито і деформовано, у буквальному розумінні втілиться в життя популярна свого часу рубрика газети «Сільські вісті», рідної для Івана Бокого: кожне сільце має своє офіційне слівце. Що це означатиме? Що Україна добровільно перетворить себе у Вавилонську вежу з усіма сумними наслідками цього перетворення.

Найцікавіше, автори законопроектів у більшості своїй знайомі з формулою державності, де одним із трьох китів фігурує мова титульної нації. Знайомі, але наполягають на своєму, розмахуючи перед обличчями опонентів мовними мапами Швейцарії, Швеції. Панове! Винятки лише підкреслюють, відтіняють правила. І чи такі вже масові рухи стоять за цими поборниками двомовності, переважно російсько-української? Опитування свідчать, що значення цих проблем для пересічних громадян України, зокрема на сході та півдні, значно перебільшені стараннями відповідних політичних сил. А загострюється мовне питання – знову ж таки, штучно – як правило, перед президентськими або парламентськими виборами, що ми спостерігали і спостерігаємо. Лише бажанням продемонструвати потенційному електоратові послідовність, радикальність у юридичному утвердженні державності чи, бодай, офіційності російської мови (бо про інші здебільшого не йдеться) можна пояснити нинішню затятість народних депутатів, які раптом пройнялися любов’ю до філології і безмежною турботою про мовні потреби нацменшин. На жаль, Олександр Мороз у цьому відношенні не виняток. Тільки ж народ український після Помаранчевої революції вже далеко не той, що рік, ні, півроку тому. Його великий стрибок у плані політичної, національно-державної зрілості, зокрема і щодо ставлення до мови, просто-таки вражає Європу і світ. Тож навряд чи «маленькі хитрощі» з розпалювання боротьби за мовні права матимуть відчутний успіх та й ефект загалом.