Зайчик-побігайчик

Одного весняного дня тато повернувся з риболовлі з незвичним живим трофеєм. Із його жмені злякано визирало малесеньке довговухе звірятко в сіро-коричневій шубці. Воно було схоже на кроликів, що завжди жили в бабусі, але такими вони ставали, уже підрісши. А спочатку були безпомічними, голенькими та сліпими. І кролиця їх ревно оберігала. Бабуся завжди попереджала, щоб ми навіть часто та близько не ходили повз клітку, поки кроленята підростуть. І щоб не намагалися взяти до рук малят, бо мама-кролиця може подряпати чи вкусити, та й власних дітей вона потім не прийме і вони загинуть. Знайда за розміром була точнісінько такою, як новонароджене кроленя, але зовні маля нагадувало дорослу тварину.

Тато пояснив нам, що це зайченя. А вони на відміну від кроленят народжуються видючими і цілком сформованими, і навіть майже одразу можуть споживати таку ж їжу, як і дорослі тварини. Зайчихи за малятами не доглядають, тільки годують їх молоком раз на день і не обов’язково своїх, а просто будь-яких. Ось і ця зайчиха залишила своє дитинча в борозенці, там його тато й підібрав.

Маля не дряпалося й не кусалося і дозволило нам з братами по черзі потримати його на руках. Потім ми посадили його в картонну коробку, підстеливши перед цим соломки, і побігли добувати зайчаті корм. Нарвали травички, але воно її чомусь не їло. Тоді ми набрали в блюдечко молока і поставили в коробку. Зайченя заворушилося і, тягнучи задні лапки, дісталося їжі та почало лизати язичком молоко – спочатку несміливо, а потім швидко-швидко. Робило воно це так самісінько, як бабусина кішка. Так тривало десь із тиждень, а потім маля почало їсти траву. Певне, вона йому подобалася, бо хрумкіт було чути на всю хату.

Зайченя швидко росло, але задні лапки так і продовжувало тягати, і сісти рівненько, так, як кролики, чомусь не могло. Ми подумали, що, певне, на полі його поранили, тому забинтували задні лапки. Тато, побачивши це, засміявся, а потім пояснив, що у зайців на відміну від кролів задні лапи значно довші. Це їм потрібно, аби вберегтися від ворогів. Бо у разі небезпеки, завдяки такій будові ніг, тварина не просто швидко біжить, а ще й петляє свій слід. Так зайця важче впіймати.

Ми вже звикли до свого довговухого товариша, сподівалися, що й він теж став ручним. Тому одного разу винесли його попастися на межу. Але тільки-но пустили зайченя на землю, як воно притьмом кинулося бігти. Наздогнати малого нам так і не вдалося, зате ми пересвідчилися, що воно не травмоване і добре вміє петляти. А ще побачили, що на відміну від повільних домашніх кроликів зайці досить прудкі, і коли біжать, задні лапки у них випереджають передні.