«Караул, в ружйо!»
Заступити у другий караул для нас, солдатів кадрованого інженерно-саперного батальйону, було мало не святом. Пост цей – складені штабелями і оточені колючим дротом ящики з протитанковими мінами – розташований за кілька кілометрів від Кутаїсі, біля селища Кохі. Мальовничі пагорби, вкриті колючим чагарником, заростями ожини, з ягід якої дехто примудрявся робити у фляжці щось на кшталт бражки… Одне слово, глянеш – і згадуються пушкінські рядки: «На холмах Грузии…».
Ходиш по периметру, між двома загорожами з колючого дроту, милуєшся красотами ландшафту і думаєш про щось своє, як правило, світле й оптимістичне. Знаючи мою слабкість до Кохі, старшина Рамішвілі – незмінний мій співрозмовник про політику взагалі й особу Сталіна зокрема, робив мені своєрідний презент – ставив у «другий караул». І якщо це траплялося в «міжпризов’я», коли потенційних вартових у частині не вистачало, то на «пагорбах із ожиною» вдавалося відпочивати по кілька днів поспіль.
Із деяких пір начальниками другого караулу почали призначати не сержантів, а прапорщиків. От і цього разу наш наряд із трьох вартових очолив земляк прапорщик Россол. Я вийшов на пост пізно ввечері і обхід почав проти годинникової стрілки. На «дикі» пагорби виходила лише одна сторона квадратної території мінних складів. Інші примикали чи то до караульного приміщення, чи то до дороги, чи то до суміжного аналогічного поста полку зв’язку (до речі, коли я служив у РА, рядовий цього полку Зайченко затримав тут шпигунку, невдало замасковану під стару бабусю, і був нагороджений поїздкою додому, тобто до Києва. Можна було б і не згадувати про це, якби не прізвище героя…).
Отже, прямую стежкою до першого повороту, за яким відкривається «дикий» краєвид. Радію, що знову вдихаю аромат настояного на травах нічного повітря.
Раптом не близько, але й не дуже далеко помітив яскраві вогники, які то зникали, то виринали. У міру того, як світло фар наближалося, стало чути й гул мотора. Нарешті я збагнув: до ввіреного мені об’єкта наближається автомобіль, марку якого через непроглядну темряву визначити не можливо. Капосний порушник спокою наче знущався з мене. Уявіть, пре з темряви прямо на вас із увімкненими фарами і, не доїхавши до огорожі метрів 50-100, різко повертає. І так кілька разів.
На щастя, здоровий глузд підказав мені утриматись від попереджувальних пострілів (може, тому, що з машини також ніхто не стріляв). Але «в ружйо» я караул підняв. Прапорщик Россол вибіг зі своїм «макаровим», пильнуюча зміна – з «калашніковим». Хоч як дивно, значно старший за мене земляк теж не второпав, у чому річ. До моїх дій він поставився серйозно. Очевидно, люди в машині побачили трьох збуджених і озброєних військовослужбовців на посту і вирішили від’їхати від гріха подалі.
Лише згодом з’ясувалося, що я став свідком, а може, й мимовільним учасником полювання на… зайців. Фари створюють світловий коридор, з якого наполоханий вухань просто не в змозі вискочити. Тут його й наздоганяє куля браконьєра. Можливо, огорожу мого поста та й мене самого негідники використовували як додаткову перешкоду для зацькованого і паралізованого від страху зайчика. Щоправда, пострілів я не чув, а відтак, сподіваюся, що принаймні з моєю участю горе-мисливцям нікого вполювати не вдалося. Але ж пагорби з хмільною солдатською ожиною тягнулися далеко, а ніч восени була довгою…