Швабра як рятувальна соломинка
Дедалі частіше в оголошеннях «на роботу потрібні» можна побачити екзотичні донедавна, а нині досить поширені професії гувернантки, покоївки. Навіть існують спеціальні агентства, зателефонувавши до яких, можна проконсультуватися і замовити собі помічницю для ведення домашнього господарства. Якщо пригадуєте пригоди Шерлока Холмса, то саме так називала себе місіс Хадсон, – либонь, соромилася зізнаватися, що працює прислугою в детектива. А ось її «колежанка» Мері Поппінс нітрохи не комплексувала з цього приводу. Популярності їй не позичати. Її іменем у нас називають фірми, які готують гувернанток. Одначе більшість жінок, дівчат наймаються на роботу домробітницями без усяких дипломів, а радше за рекомендаціями знайомих. Серед нинішніх покоївок – інженери, лікарі, вчителі, продавці – ті, хто з певних причин залишився без роботи. Пропозиція надягнути фартух й узятися до швабри в престижному домі для них наче рятувальна соломинка. Доля наймички не вельми солодка і в XXI столітті.
«Мию унітаз і гірко плачу»
Ті, хто наймає собі домробітницю, щонайперше хочуть мати гарну господиню, яка уміла б не лише підмести підлогу та витерти пил на підвіконнях, а й вимити все до блиску, випрати, випрасувати, розкласти речі по шухлядах, полицях. Також піти на ринок і вдало скупитися, смачно приготувати найрізноманітніші страви, на щодень і на свято, доглянути дітей, вигуляти собаку…
Світлана пішла в домробітниці не з доброї волі. Завод, на якому з чоловіком пропрацювали майже чверть віку, закрили, і обоє залишилися безробітними. Попервах приставали на першу-ліпшу пропозицію, лишень заробити бодай на хліб. Чоловік влаштувався у бригаду шабашників, та не надовго, пробував себе то охоронцем, то сторожем. Світлана працювала кур’єром, прибиральницею. А ж якось знайома завела мову про своїх заможних приятелів, які шукають домробітницю. Працювати потрібно три дні на тиждень, зарплату обіцяють невелику, але стабільно. Тож вона, не роздумуючи, погодилася.
– Хатньої роботи ніколи не цуралася, – розповідає Світлана. – І навіть любила наводити лад у квартирі, тому прибирання для мене, та ще й за гроші, здалося справою привабливою. Єдине, що насторожувало, чи догоджу господарям.
Щоранку приходила у дім, як на робочу зміну: господарі, діти розбігалися, а вона брала до рук ганчірку, швабру і не випускала аж до самого вечора. Інколи й про бутерброд у сумці забувала. Здавалося, що можна так довго робити в чотирьох стінах? Якби ж то їх було стільки – лише жилих кімнат чотири, а ще – кухня, вітальня, ванна, туалет, балкон.
– Щонайперше мала прибрати після всіх на кухонному столі, перемити посуд і розставити все по своїх місцях, – розповідає пані Світлана. – Потім натирала до блиску меблі, кахлі, підлогу. Мої господарі, не лише діти-школярі, але й дорослі, не любили прибирати свої постелі. Про інші речі я вже й не кажу: кидали їх будь-де.
До обіду працівниця ледь встигала розкласти все по місцях. А тут вже треба бігти до школи за сином-першокласником. Привела, нагодувала (обід був у холодильнику, зазвичай, йогурт, бутерброди із всілякими делікатесами, бо мамі ніколи варити борщі). Хлопчик за мить перевертав усе в домі догори дном, і Світлана мовчки терпляче ходила слідом і прибирала. Пізніше поверталася зі школи донька-старшокласниця. Щоправда, вона була трохи охайнішою, одначе теж не вельми переймалася, де залишити своє взуття і чи треба його помити, почистити. Навіщо забивати цим голову – тьотя Свєта все зробить як належить, адже тато з мамою їй за це платять.
– Вже чого, а взуття в домі не бракувало, – тяжко зітхає Світлана. – У кожного по 15-20 пар. А одягу!.. Вони прали його самі, а ось постіль двічі на місяць прала та прасувала я. Інколи брала цю роботу додому, за що мені доплачували 20 гривень.
– А скільки ж вам платили за всю роботу?
– По 40 гривень щодня. А віднедавна мої господарі переїхали в нову велику квартиру – 140 метрів квадратних. І тепер платять по 50 гривень. Працюю в них чотири дні на тиждень. Ніби й нетяжка робота, а втомлююся, надто ж руки болять. Не раз, буває, мию унітаз і гірко плачу. Чи думала я колись, що з начальника цеху піду в найми?
– А господарі хоч добрі?
– Не лають мене. На свята інколи гостинці дають – коробку цукерок чи шампунь, крем. На ювілей хазяйка подарувала мені 30 гривень, щоб я доклала і купила собі туфлі, про які так мріяла.
Пані Світлана має роботу, проте не має відповідного запису у трудовій книжці. А працює вже восьмий рік. До пенсії їй залишилося якихось три роки. Жінка хвилюється, що отримуватиме не вельми велику винагороду від держави. Щоб мати стаж, позичила свою трудову книжку сусідці, яка працює водночас на двох роботах прибиральницею: усім вигідно, зокрема й державі – на одного безробітного менше на біржі праці.
Диплом, щоб міняти памперси
Оксана змалку мріяла бути вчителем початкових класів. І її мрія здійснилася – закінчила педагогічний інститут. Батьки полегшено зітхнули, бо ж упродовж п’яти років складали по копійці на навчання. А Оксана з того не дуже тішилася, оскільки почала оббивати пороги райвно в пошуках роботи. Врешті-решт подалася до великого міста. Але працювати за покликанням не пішла – 200 учительських гривень вистачить лише на колготки. Влаштувалася гувернанткою на 100 у.о. Щоправда, педагогіка тут не знадобилася, адже її підопічному лише три місяці.
– Моя хазяйка – самотня, але успішна бізнес-леді, – розповіла Оксана. – Має вже дорослого сина. Але вирішила народити ще й донечку. Дівчатко таке миле та потішне, наче сонечко.
На жаль, матуся милується тим сонечком лише увечері та вранці, решту часу з нею проводить гувернантка, а простіше – няня Оксана. Інколи навідується бабуся. Але памперси міняє їй не охоче – боїться руки забруднити. Для Оксани ця процедура – звична справа, так само, як і кашу зварити, переодягти, скупати, заколисати, піти у парк з візочком.
– Попервах соромилася гуляти з дівчинкою, – зізнається няня. – А що, коли зустріну когось із знайомих із нашого містечка? Таких, як я, безробітних, там достатньо, багато хто теж подався сюди на заробітки.
– А де ж ти навчилася доглядати за немовлям? Невже у педінституті вчать сповивати дітей?
– Там такого курсу, звісно, немає. Утім, кожна дівчина колись стане мамою і пестити дитятко вміє змалку.
– Виходить, ти – висококваліфікована няня?
– Не знаю. Принаймні нарікань на мою роботу немає. Платять непогано, годують. Маю, як належить, два вихідних. Єдина проблема – хворіти мені не можна. Ні, з високою температурою я, звісно, на роботу не вийду, але моя хазяйка буде невдоволена.
Сто доларів у місті – це не такі великі гроші. Тому дівчина знайшла собі підробіток – у суботу прибирає квартиру старенької бабусі. Діти її за кордоном, а жінка вперто не хоче залишати Україну. Сили не ті, щоб їхати так далеко від дому, недавно перенесла інфаркт.
– Баба Марія виглядає мене наче рідну, – розповідає Оксана. – Адже до неї рідко хто заходить. Єдина бабусина втіха – кіт Бегемот. Не відпускає мене до вечора. Не завантажує роботою, а просто хоче довше поспілкуватися.
Оксана – дівчина метка: вмить все перемиє, збігає на ринок, наварить борщу, а на свято й пиріг спече. Отож не дивно, що баба Марія називає її «золотком».
А скільки таких золотих українських дівчат та жінок по чужих світах?.. Працюють не покладаючи рук. Що ж, на гувернанток, няньок, покоївок тепер є попит і в нашій країні.