Улас Самчук... Хто він?
Наприкінці лютого громадськість відзначала сторіччя від дня народження видатного українського прозаїка XX ст. – Уласа Самчука, автора понад 30-ти романів та повістей, серед яких світове визнання отримали роман «Марія», трилогії «Волинь» та «Ост». А ще був він відомим публіцистом, журналістом, видавцем, редактором, активним громадсько-політичним діячем. Щойно у Рівному і Здолбунові славетному волинянинові відкрито пам’ятники. Нині його ім’я повертається до нас не в останню чергу завдяки патріотам, які невтомно збирають матеріали про свою малу батьківщину, про її видатних синів і доньок. Такою людиною є Гаврило Чернихівський, уродженець Кременеччини, дослідник життя і творчості свого видатного земляка. У газетній публікації важко описати велич постаті письменника, його заслуги перед українським народом. Про це можна довідатися з монографії Гаврила Чернихівського «Улас Самчук. Сторінки біографії», яка незабаром вийде друком у видавництві «Збруч» (Тернопіль). Подаємо статтю дослідника, запропоновану «ВК».
Закінчив церковнопарафіяльну школу в рідному селі, три класи вищепочаткової школи в Дермані. Постало питання: куди далі? Вибір зроблено: Кременецька українська гімназія. Ось як змальовує Самчук цей заклад: «Невеликий, старий жовтий будинок. Він не має коридорів, не має класів. Він заповнений невеликими клітинами із старими немодними вікнами... Українська гімназія без прав, без будинку, без бібліотеки, без фізичного кабінету, без дотації, без державної допомоги». Гімназію створили за УНР після того, як багато років не було середньої української школи, бо край перебував під владою сусідів із півночі й заходу.
Кременець у ті роки після Дерманя і Тилявки посідав особливе місце у житті юнака. Це було місто його визрівання, духовна колиска. Тут він організував літературний гурток, видавав альманах «Юнацтво». Про цей альманах письменник чимало оповідає на сторінках автобіографічного роману «Юність Василя Шеремети» (І946-1947 рр.). У Кременці юнак «хворів» творчим горінням, запустив навчання, днями і ночами писав. І ось 1926 р. у часописі «Наша бесіда», що виходив у Варшаві, з’явилася перша проба пера – новела «На старих стежках». Польська окупаційна влада не дала можливості закінчити гімназію, і з останнього випускного класу юнака призвали до армії. Там, перебуваючи у Верхній Сілезії, вночі він залишив військовий підрозділ і, перетнувши кордон, опинився у Німеччині.
За два роки зумів, опанувавши мову, багато чого навчитися в Бреславському університеті. Однак розуміє, що тут, у Німеччині, немає умов для подальшого зростання
як письменника. Тому наприкінці 1929 р. переїжджає до Праги – важливого осередка української еміграції 20-30-х років. Тут Улас Самчук налагодив тісні стосунки із багатьма українськими письменниками, політичними діячами, серед яких Олена Теліга, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Олег Ольжич. У Празі він створив чимало прекрасних прозових творів, серед яких сенсаційний роман «Марія» про голодомор 1932-33 рр. в Україні, трилогія «Волинь», які принесли селянському синові із глухої Волині світову славу.
У липні 1941 р. разом із Оленою Телігою переходить Сян і рівно через 14 років ступає на рідну землю. Надто хвилюючими були перші хвилини на рідній землі. Перейшовши річку, вони поскидали наплечники, попадали на землю і цілували її. Через кілька днів дісталися до Львова, а в серпні Самчук був уже у Рівному, де мав організувати й очолити газету «Волинь».
Побувавши у Тилявці, Кременці, Дермані, Улас Олексійович повер-нувся до Рівного, де вже першого вересня 1941 р. випустив у світ перше число незалежної загальноукраїнської газети «Волинь» накладом 12 тисяч примірників, який згодом зріс до 60 тисяч. Крім випуску газети, було налагоджено і книжкове видавництво «Волинь», де першою ластівкою стала Самчукова «Марія». Пощастило розшукати це нині рідкісне видання. Бережу його, як надзвичайну реліквію. Саме це видання нашими стараннями було опубліковане в журналі «Тернопіль» 1991–1993 рр.
Надзвичайно вразила Уласа Самчука звістка про трагічну смерть у Києві під час німецько-фашистської окупації Олени Теліги, її чоловіка Михайла та інших друзів.
Він любив нашу столицю. Про місто і киян розповів у циклі статей «У світі приблизних вартостей». У Києві письменник заприятелював із багатьма відомими людьми, познайомився з письменником Аркадієм Любченком, художником Федором Кричевським та ін. Кілька приємних днів він провів у родині Івана Кавалерідзе, Прахових. У статті «Київ – серце України» писав: «І у тій великій, довгій серії (інших столиць) нарешті з’являється нове поняття і слово – Київ. Тільки українець може розуміти справжню вагу і справжнє значення цього поняття. Бо Київ, його зміст, його духовна суть далеко і широко в часі й просторі перевищують розуміння міста, навіть міста-столиці. Київ – це не сама столиця. Київ – це вузол, яким тисячолітня історія зв’язала два континенти – Европу й Азію. Київ завжди був головним ключем подій, які потрясали просторами...» Як це пророче з огляду на події недавні.
У листопаді 1943 р. Самчук разом із Тетяною Праховою залишає Рівне, востаннє відвідує Дермань, Тилявку, Кременець, прощається з родичами. Розумів, що тепер назавжди. Потім були табори Ді-Пі (для переміщених осіб) в Німеччині, виїзд до Канади.
Помер письменник 9 липня
1987 р. у Торонто, де й похований. Через рік стараннями українців Канади було споруджено Музей-архів Уласа Самчука. У 1994 р. матеріали звідти перевезли до Києва. Рукописи, листування, щоденники лягли в основу окремого фонду 195 відділу рукописів Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України, а бібліотека письменника, особисті речі, меблі, картини передано літературно-меморіальному музеєві Уласа Самчука в Тилявці. У Кременці працює ліцей, що носить ім’я письменника, відкрито Самчукову світлицю. Його ім’ям названі вулиці в Рівному, Кременці, інших містах. За останні роки з’явилася ціла плеяда вчених-самчукознавців, серед них Микола Жулинський, Степан Пінчук, Роман Гром’як та ін. Київський режисер В.Блаженов створив стрічку «Коні Уласа Самчука». Літературні премії імені Уласа Самчука засновано в Рівному і Тернополі.
Нарешті нині, в незалежній Україні, ім’я незаслужено забутого письменника повертається до рідного народу. Однак прикро, що в календарі знаменних і пам’ятних дат на 2005 рік, виданому Парламентською бібліотекою, немає окремої статті про ювіляра, в переліку імен він значиться як письменник і театральний діяч, і все. Рік смерті вказано 1978-й, тобто йому вкорочено віку на 9 літ. Ще 1992 р. автор цих слів у виступі на відкритті пам’ятної таблиці Самчукові на батьківській хаті в Тилявці висловив пропозицію про висунення Уласа Олексійовича Самчука на здобуття Національної премії імені Т.Г.Шевченка посмертно. Пропозиція залишилася відкритою. Письменник цілком заслужив цю премію, хоча б посмертно. І, як підтвердження усьому сказаному, його рядки: «Я не тому письменник українського народу, що вмію писати, а тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного».