Ада Роговцева могла б стати супержурналісткою
Ада Роговцева досягла багатьох вершин у театрі та кіно, заслуживши любов мільйонів глядачів. Однак, навіть лаври зірки не гарантують відчуття
повної творчої реалізації.
Я боялася їздити в метро
– Адо Миколаївно, ви брали участь у парламентських виборах 1998 року…
– Це була величезна помилка мого життя, мій гріх, мій жах… У мене болить душа, коли я про це згадую. Тоді мені здавалося, що я можу позитивно вплинути на те, аби поліпшити життя, аби допомогти людям мистецтва.
– Під час минулорічних президентських перегонів ви також вийшли на Майдан…
– Коли мені зателефонували напередодні другого туру президентських виборів і попросили виступити перед людьми на майдані Незалежності, я відповіла: «Я вам скажу про це 21 листопада». Адже тоді ще ніхто не думав про те, що може відбутися Помаранчева революція.
Відразу ж після виборів я зрозуміла, що відбуваються важливі для українського народу події. Я не могла це пропустити, тому вже вранці 22 листопада була на Майдані. А коли 26 листопада я вийшла на сцену, то відчула на собі зустрічну енергію багатотисячної юрби – це дало велику силу. Саме спільна радість, спільні сльози і дають цю велику силу. Ви бачите квартиру – ми не шикуємо. Все це зароблено тяжкою працею. Однак, ми постійно носили на Майдан харчі, і не тому, що так треба, а тому, що інакше не можна вчинити.
Те, що сталося з людьми внаслідок Помаранчевої революції, я сприймаю як диво, яке дає велику надію на майбутнє. Дуже хочеться, щоб люди ніколи не втрачали надії.
– Чи відчуваєте ви істотні зміни в настроях народу?
– Раніше я боялася заходити в метро. Бо коли піднімаєшся по ескалатору і бачиш, як назустріч їдуть понурі люди, то стає моторошно від суму і безвиході… Нині ж обличчя змінилися (чи мені так хочеться думати), люди більше посміхаються один одному, хапають за руки, обдаровують добрим теплом, зазирають в очі… Це те, чого я давним-давно не бачила в Україні. Адже український народ – це народ усміхнений від природи. І тільки через усмішку, і тільки через добро він може досягти дуже багато. Але, якщо українців починають гнобити, – вони як жоден інший народ дуже вразливі, а тому надто піддаються цьому пригніченню. Коли ж мій народ воскрес, я почуваюся щасливою. Тільки б це щастя не затьмарили чорні хмари розчарування, тому що багато проблем, багато інших сил, які не усвідомили ще потуги Майдану.
– Однак, Людмила Янукович зовсім по-іншому оцінила події на Майдані…
– Я згодна з однокласницею Віктора Януковича, яка сказала, що нам треба бути милосердними до його дружини. Адже ця жінка, мабуть, не така вже й погана. Інша річ, що своїм виступом вона показала відсутність культури, досвіду публічного спілкування та зрештою й логіки. Можливо було бажання похизуватися невідомо чим – своїм становищем у суспільстві чи одягом… Однак навіть дорогі шубка, шапка та чобітки чомусь не поєдналися органічно. Цю жінку, звичайно, шкода, адже вона ніколи, на жаль, не мала свого місця серед інтелігентних, розумних та освічених людей. Якщо ти виходиш на мітинг, то треба знати, передусім, хто ти є, від імені кого і до кого звертаєшся, що скажеш і в ім’я чого. Дружині прем’єр-міністра не личить так говорити з людьми. Проте я не хочу жодним порухом душі принизити цю жінку, оскільки багато жінок не вміють публічно виступати, однак смажать дуже смачні котлети.
На рідній сцені навіть повітря допомагає
– Яку акторську роботу вважаєте вагомішою – на театральній сцені чи на знімальному майданчику?
– Театр – це моя сім’я, моя родина, моє життя. Я щодня працюю з одними й тими ж людьми, спілкуюся з ними, живу їх болями і радощами. У театрі, як і в кожній сім’ї, дуже складні стосунки. А от в кіно все простіше, бо актори працюють лише над однією картиною, і вони нічим особливо не поєднані. Відтак, актори під час зйомки фільму спілкуються легко і весело. Що стосується чисто професійних речей, то актор театру і актор кіно – майже різні професії.
– Але ж саме завдяки кіно актор стає якщо не безсмертним, то відомим і знаменитим.
– Я була знайома з багатьма прекрасними театральними акторами, які не знімалися в кіно. У Театрі на Лівому березі працює багато надзвичайно талановитих акторів. Якби Горянський та Лінецький не знялися в «Дні народженні Буржуя», то мало хто дізнався б про них як про прекрасних акторів. Чи люди знають про виняткову акторку та красуню Світлану Орліченко? Чому вона не на прапорах нашого мистецтва? Багато талановитих людей скромно працюють: від цього вони не стають гіршими, просто їх знає менше коло глядачів. Я вважаю, що в Україні потрібно пропагувати таких людей.
Натомість, часто в народні артисти як України, так і Росії потрапляють люди, що не відповідають професійним вимогам, не мають достатньої культури. Однак, такі «зірки» нікого не зігрівають, бо в них немає душі народу.
– А як починалося ваше сходження на вершину?
– Чудово, коли помічають одразу і допомагають! Мені поталанило, тому що я багато грала в театрі, ще навчаючись на 4-ому курсі інституту. Я зіграла 10 головних ролей, виступала на урядових концертах, швидко отримала звання заслуженої артистки України. А популярною в межах СРСР я стала після зйомок у фільмі «Салют, Маріє!», за цю роль отримала І премію на Всесвітньому фестивалі в Москві. Моє фото з’явилося на перших сторінках газет і журналів, і почалося моє життя як відомої актриси. І впродовж усього життя я намагалася своєю працею віддячити за такі нагороди.
– Зараз знімається багато серіалів. Чи можна їх порівнювати із багатосерійними радянськими фільмами?
– Серіал «Вічний поклик» не вписується в рамки сучасного серіалу, тому що під час наших зйомок було достатньо часу, плівки, ми мали змогу тоді їздити в далекі експедиції, дуже серйозно працювати. А нині серіали знімають дуже швидко, часто не вистачає грошей. Я не проти серіалів, навпаки, – якщо вони талановито і цікаво відзняті, якщо талановиті режисер та актори, я до цього ставлюся позитивно. Адже й акторам цікаво та вигідно зніматися у таких ролях, які запам’ятовуються.
– Ви довго працювали в Театрі російській драми – із 1959 аж до 1994-го року. Як це було: легко чи складно?
– Я вважаю, що актору потрібно працювати в одному театрі. Це твій дім! Твоя сцена! Твої колеги. Саме через це мені дуже важко працювати в інших театрах. «Вдома» допомагає все – повітря, куліси, стіни… Там надихає собою все, чим користуєшся, до чого доторкаєшся.
– Ви часто виступаєте у тандемі із Євгеном Паперним, вас навіть іноді називають «вічними коханцями». Чи передбачається якийсь спільний театральний проект?
– Учора з Женею бачилася. Він нині шукає п’єсу, у якій ми разом зіграли б.
Доторкатися до зірки – це нормально
– Ви часто змінювали квартиру. Це було зумовлено житейськими проблемами чи естетичною потребою, так би мовити, задля зміни декорацій?
– З цього приводу я написала вірш:
Я змінюю, я змінюю,
я змінюю адреси,
Розмінюю, розмінюю,
розмінюю життя…
Актриса професійна
і трішки поетеса,
Що сталось,
те вже сталось,
Немає вороття.
Це була зміна декорацій, зумовлена житейськими проблемами. Спочатку мені дали манюсіньку однокімнатну квартиру, а коли народився син, – дали двокімнатну, після народження донечки – трикімнатну; коли ж стала знаменитою артисткою – отримала чотирикімнатну квартиру. Однак, чотирикімнатну квартиру після одруження сина нам довелося розміняти, і ми знову опинилися в трикімнатній. А зараз живемо і разом, і окремо. Живемо скромно.
– Наскільки відсотків ви себе реалізували в творчому плані?
– Мені здається, що жодна людина не може вимірювати свою реалізацію. От якби я пішла в журналістику, можливо більше реалізувалася б. Я збиралася вступати на факультет журналістики до університету, але «щось» потягло до театрального інституту. Я сподівалася, що моя донечка реалізує себе в журналістиці, тому я змусила її вступити на філфак. Однак життя розпорядилося інакше. Її педагоги засипали мене листами й дзвінками: «Що ви робите? Ваша дитина дуже обдарована!». Так Катерина обрала акторську кар’єру: закінчила театральний інститут, а нині працює в театрі Романа Віктюка в Москві.
– Відверто кажучи, не сподівався почути таких слів від знаменитої артистки…
– Не можна орієнтуватися на те, що ти колись зробив. Тому що ти сьогоднішній, – вже не вчорашній. Акторське мистецтво – це повітря, яке кудись зникає. Інша річ, якщо ти щось написав… У мене вийшло тільки дві маленькі книжечки: «Мамині молитви» і ліричні етюди «Женские стихи», видані спільно з Катею і Костиком. Начебто зовсім смішні успіхи, та вони мають вагу – це матеріальні результати праці. Щось зачіпає за серце, коли просять: «Подаруйте мені збірочку», «А де ж знайти вашу книжечку?».
Я маю обов’язок написати спогади про Костя Петровича.
– Що відчуваєте, дивлячись на «зірку» під їм’ям «Ада Роговцева» на алеї зірок?
– Приємно, звісно.
– Як часто навідуєте свою «зірку»?
– Звичайно, я не бігаю туди щодня. От у нас буде в Жовтневому палаці «Варшавська мелодія», то я мрію випити біля «своєї зірки» келих шампанського.
– Чи не турбуєтесь з того, що люди наступають на вашу «зірку»?
– У Лос-Анджелесі люди спокійно ходять по «зірках», адже для того вони й зроблені, щоб до них доторкатися. Це нормально.