Котлета по-київськи
Зневага до власного народу прирікає будь-яку владу на ганьбу і загибель. Помаранчева революція стала розплатою десятилітньому режиму Кучми, впродовж якого нищилося усе живе, активне, національно свідоме. Кілька мільйонів молодих, працездатних, талановитих людей були вигнані за кордони України бідністю і безнадією, тобто змушені були працювати на розвій чужої економіки, на розквіт чужих держав, тоді як свою варто було б піднімати. Ця історія – навіть не докір минулій владі. Вона підказка теперішній, з чого починати відбудову. А саме з думи про свій народ. Точніше про те, як дати нам усім можливість реалізуватися самим і реалізувати таку талановиту енергетичну потугу, яка нуртує у самому слові – Україна.
Найприкріше, що ця історія буденна, адже вже нікого не дивує, що наші заробітчани не поспішають повертатися з далеких світів, що більшість давно вже інтегрувалася і в Європу, і в Америку і не збирається повертатися додому. Поки що.
Викрутаси долі
Найщасливішим днем для Лариси Полікарпівни була осіння неділя далекого 84-го року, коли її єдина дочка Інна виходила заміж за молоденького офіцера радянської армії Сергія Івашова. Тоді це було престижно, особливо коли щастило потрапити служити десь за кордон. Але, на жаль, зятя відправили служити на Камчатку, де він після кількох років служби й загинув за невідомих обставин, виконуючи священний обов’язок захисника вітчизни і залишив Інну із двома маленькими дітьми.
Тож незабаром Лариса Полікарпівна перевезла з далеких країв дочку разом з онуками до рідної хати в передмісті Києва, і стали вони думати-гадати, як далі жити. На той час Союзом уже котилася перебудова, стало легше дихати, тож вони за прикладом сусідів енергійно взялися освоювати квітковий бізнес. Тим паче, що Лариса Полікарпівна все життя пропрацювала у місцевому тепличному господарстві і мала певний досвід як теплицю обладнати, як за тюльпанами-трояндами доглядати.
Але квіти їх годували доти, доки до столиці не почали завозити сортовий товар із країн Європи. Хоч як намагалися жінки пристосуватися до нових ринкових умов, квітковий бізнес згасав на очах, сидіння на протягах у київських переходах перетворилося на виснажливу боротьбу і з державою, і з конкурентами, і з хворобами. Тим часом попідростали діти, треба було думати, за що вчити, і загалом, як далі жити. Тож коли Інна вирішила сім років тому їхати на заробітки до Португалії, Лариса Полікарпівна не заперечувала. Заспокоювала себе, що не до Америки. З Португалії, як не дай Боже що, можна й пішки прийти. Та й онуки підросли, стали допомагати і в теплиці, і на базарі.
Інна справді давала собі раду в далекій Португалії. Звикла до тяжкої роботи, не шукала легких заробітків, а пішла на будівництво і нарівні з українськими чоловіками заробляла нелегку копійку. Там її, як розповідає Лариса Полікарпівна, і «полюбив за красу і працьовитість» бездітний вдівець Хуан Карлос, який теж працював на будові, але на посаді виконроба, якщо говорити нашими термінами.
Українські бренди
Хуан Карлос виявився чоловіком порядним і добрим. Дізнавшись, що Інна збирає кошти на освіту старшої доньки, яка саме має намір вступати до вузу, допоміг їй власними заощадженнями. А невдовзі молодята відвідали і батьківщину нареченої. Щоправда, по дорозі до Великої Британії.
Річ у тім, що на той час у самій Португалії через приплив заробітчан із країн СНД дуже важко влаштуватися на добре оплачувану роботу. Хуан з Інною завербувалися на одну з найбільших лондонських фабрик із виробництва м’ясних напівфабрикатів. Яким же було здивування Інни, коли, прилетівши з Києва до Лондона і прийшовши за місцем призначення, вона потрапила на підприємство із виробництва... котлет по-київськи! Отих, самих котлет, які вигадали київські кулінари і якими тепер ласує вся Європа. Але – у виконанні лондонських фірм! Отакий парадокс!
Буквально за кілька днів Інна освоїла всі нехитрі операції із виробництва котлет на конвеєрі. Бо руку набила ще на маминій кухні. І Хуана навчила, дивуючи усіх неабиякою спритністю. Адже через рік роботи на фабриці із 300 завербованих португальців залишилось... шестеро найвитриваліших. Зокрема й Інна з Хуаном. Але не тільки стожильністю дивують українці Європу, а й хазяйновитістю і добротою. Тоді, коли робітники фабрики, й англійці, й мігранти, залишивши робочі місця, поспішали до своїх авто, щоб добратися до осідків, Інна, яка мешкала з Хуаном неподалік у гуртожитку, добросовісно залишалася прибирати в цеху. Труди наші праведні, як відомо, марно не пропадають. Невдовзі керівництво підприємства запримітило сумлінну працівницю, а коли дізналося, що вона, родом із Києва, навіть заповажало. А незабаром і винагородило за самовіддану працю цілком по-капіталістичному: надало окреме помешкання у престижному районі, надбавило платню, дозволило привезти меншу доньку. А довідавшись, що дівчинка швидко оволоділа англійською, добре вчиться, окрім того, ще й гарно малює, запропонувало оплачувати вчителя малювання...
Коли настане день подяки?
То як вам, дорогі читачі, англійська котлета по-київськи? Мені, приміром, хоч і тішуся успіхами земляків, застрягає вона в горлі. Від образи за нас усіх, талановитих і працьовитих, змушених поневірятися, вислужуватись перед Європою, гарувати на її економічний розквіт, тоді, коли власна економіка невідомо на кого працює... Доки ж ми рай земний будуватимемо по чужих краях, коли рідний – у руїнах?
Пошуки відповіді на це гірке запитання і привели Ларису Полікарпівну разом зі старшою онукою-студенткою на помаранчевий Майдан. Точніше, онука привела. То був другий щасливий день у її нелегкому житті. Каже: ніби сонце жовтогаряче зійшло і темінь важку розсіяло, і надію породило, і світ розвидніло. Незадовго перед тим Інна зателефонувала, що вони з Хуаном можуть собі дозволити забрати до Лондона і старшу доньку, нібито адміністрація фабрики «Котлета по-київськи» обіцяє оплачувати їй навчання в технологічному інституті.
Але замість того, щоб зрадіти, Оленка, яка пройшла гарт Помаранчевої революції, сказала: «Я не хочу ліпити «котлети по-київськи» десь там у Великій Британії. Я хочу їх виробляти тут, у Києві, разом з мамою»... Півсвіту годує себе малим і середнім бізнесом, не вимагаючи нічого від держави, окрім справедливих, нормальних податків. Ми, що найгірші, щоб стояти під Кабміном і парламентом з простягнутою рукою: дайте нам роботу? Особливо, коли та робота є. Та чогось таки нема… Держави? Ідеї? Розуму?
Тепер Лариса Полікарпівна мріє про той день, коли Інна із своїм Хуаном і меншою донькою, заробивши «пару копійок» та набравшись досвіду по світах, повернуться до Києва. А може, Бог дасть, і відкриють власне, бодай маленьке, підприємство чи кафе під вивіскою «Котлета по-київськи». І просить Бога, щоб той третій, найщасливіший, день в її житті швидше настав.