Історію в обмін на… джинси

І через п’ятнадцять років після падіння берлінської стіни з’ясовуються нові й часто курйозні факти існування НДРівського режиму. За інформацією німецької преси, ще на початку 70-х років східнонімецький уряд спробував, наприклад, розпродати частину музейних фондів, аби таким чином поповнити запаси твердої валюти, яку планувалося використати, зокрема й на закупівлю бананів та джинсів.

У 1971–1972 р. Німецька Демократична Республіка перебувала в скрутному економічному становищі. Але водночас її керівництво прагнуло досягти для своїх громадян вищого стандарту життя, оскільки порівняно із Західною Німеччиною різниця ставала дедалі більшою. Аби її ліквідувати або принаймні зменшити, потрібні були кошти. Витратити їх планувалося не тільки на банани чи джинси, а й передусім на закупівлю промислового обладнання. Ерік Хонеккер, тодішній керівник НДР, досить швидко збагнув, де взяти гроші. Так виникла ідея продати частину творів мистецтва, що припадали пилом у сховищах східнонімецьких музеїв. Ідея не оригінальна, але прибуткова. У мистецьких колах її відразу охрестили «аморальною», і почалася кампанія спротиву.

55 мільйонів марок – саме стільки керівництво НДР сподівалося отримати від продажу кількох десятків мистецьких творів. Пустити з молотка мали намір і відому «Кімнату Алеппо», що вважається однією з головних принад відділу ісламського мистецтва в Пергамон-музеї Берліна.

Утім, коли план порятунку музейних цінностей Східної Німеччини було узгоджено, керівництво НДР раптом відмовилося від свого підприємницького задуму, бо це могло зашкодити переговорам із ФРН про визнання комуністичної Німеччини.

Приклад, на жаль, непоодинокий у світовій та вітчизняній історії, коли політики обкрадають власний народ, щоб потім за виручені гроші у потрібний час знову купити його прихильність.