Дещо про таємниці мозку

Хочете – вірте, хочете – ні, але я далеко не одразу запам’ятав українське прізвище знайомого протоієрея Євгена – «Заплетнюк». І це не поодинокий випадок. Хоч усе життя працюю зі словом, маю сяку-таку філологічну освіту, а закарбувати в пам’яті більш-менш нестандартне прізвище для  мене – проблема.

Тим дивнішим є те, про що зараз вестиму мову. У шкільні роки бавився я простенькою грою: брав якийсь вірш або писав у стовпчик слова і потім за принципом акровірша читав ті чудернацькі поєднання літер і звуків, які виходили. І от одного разу, не пам’ятаю вже, яким чином, отримав кілька таких лексичних монстрів. Причому кожний з них  мав від 12 до 14 літер. Читалися вони і звучали кумедно, звісно, не мали жодних аналогів у відомих мовах. Диво ж полягає в тому, що я їх чомусь одразу і чітко запам’ятав. Більше того – пам’ятаю й досі! І можу відтворити кожне з них безпомилково. Утім, ось вони:

1). АМЕРДУІКМІСУАЙ;

2). БУМБІРОПРАКАРТ;

3). ДЗЮТАДАЛЯРОКОЩ;

4). ЕРІОПНАШРІАНІ;

5). ЛІСКАЖЕЛДУЄЩ;

6). НФІРІНАМПАЛГІН.

Інший би подивувався та й залишив цю маленьку курйозну таємничку в спокої. А мені закортіло пошукати неземних, екстравагантних пояснень. Чому я, з великими труднощами запам’ятовуючи звичайні українські прізвища, назви населених пунктів тощо, легко і, головне, надійно зафіксував шість абракадабр, яких і не вимовиш до пуття? Чи немає тут якогось потаємного і для чогось (або для когось) важливого сенсу?

Перекидаючи подумки ці слова-покручі, мов м’ячики, я розташував їх у стовпчик і почав міняти місцями. Один отриманий таким чином «акровірш» неабияк вразив мене:

АМЕРДУІКМІСУАЙ

ЛІСКАЖЕЛДУЄЩ

ДЗЮТАДАЛЯРОКОЩ

ЕРІОПНАШРІАНІ

БУМБІРОПРАКАРТ

……………………..

……………………..

……………………..

НФІРІНАМПАЛГІН.

Отже, з 10 літер, які складають слово «Альдебаран», маємо 6. Причому початкове «л» у моєму слові-покручі стоїть перед «і», а отже, є м’яким. Тобто в отриманому «акровірші» ми маємо право додати й літеру «ь». Тоді в нас вийде «Альдеб…н». Чому «не вистачає» трьох літер? Може, я запам’ятав тоді не всі слова? Можливо, «слово», яке починається на «а», слід повторити ще двічі й тоді «не вистачатиме» лише літери «р»? Хто знає?

Знову Альдебаран. Знову Альфа Тельця. Чому Юрій Яновський, нащадок дуже цікавого українського роду, куди належав і Микола Гоголь з його «Віями», «Страшними помстами» і «Пропалими грамотами», так настирливо вказував нам на цю жовтогарячу зірку в романі «Вершники» (Про це «ВК» уже писав)? Можливо, якби письменник жив і творив не за часів Сталіна, то повідав би нам про щось важливе, а не обмежився туманним космічним натяком у творі, де домінує героїка так званої громадянської війни в Україні. Чому жерці індіанського племені майя вважали свого вчителя і небесного покровителя Кетсалькоатля прибульцем із Плеяд – зоряного скупчення в тому ж таки сузір’ї Тельця? Чому саме в сузір’ї Тельця є знаменита Крабоподібна туманність, про яку один всесвітньо відомий астроном сказав приблизно таке: «Космос – це Крабоподібна туманність, ну, і все інше на додачу!» – і яка з’явилася на небі 1054-го, в рік смерті Ярослава Мудрого? Чому, чому, чому?..

Тут треба зазначити, що сам по собі Альдебаран навряд чи є світилом, навколо якого обертається населена планета. Це зірка-гігант, у багато разів більша за Сонце. Швидше за все, Альфа Тельця – це космічний маяк, орієнтир. А зірку з населеною планетою слід шукати десь поблизу, можливо, у тих самих Плеядах. Юрій Яновський у зв’язку з Альдебараном рефреном згадує «журавлиний ключ вічності». Що це, метафора? Чи, може, у ній закладено якусь інформацію? Відомо, що журавлі вибудовуються в польоті під певним кутом, який дорівнює 51 градус і скількись мінут. Цей кут присутній у єгипетських пірамідах, кристалах, бджолиних стільниках. Такий собі універсальний кут Всесвіту. Вчені кажуть, що він оптимальний, тому й характерний для природних об’єктів. Може, й так. Але може, й не так усе просто. Може, на 51 з копійками градусі небесної сфери нам належить щось ретельно пошукати і письменник із роду фантастів-містиків своєрідно вказує на це.

Але повернімося до баранів, чи то пак слів-монстрів, про які йшлося на початку. Якщо все це не сліпий випадок, то можна припустити, що наш мозок – це приймач, який вловлює або ні сигнали з космосу. Тож і не виходячи з робочого кабінету чи помешкання, цілком можливо «спілкуватися» з братами по розуму?