Як козаки у космос не полетіли
Якось і не вірилося, що у цій квартирі на Троєщині живе відомий режисер. Маленький коридорчик із старою вішалкою чи не одразу переходить у кухню. Наліво – вхід до невеличкої кімнати. Ось і всі апартаменти народного артиста України, лауреата Шевченківської премії, автора найвідомішого українського мультсеріалу «Як козаки…» Володимира Дахна.
Але, здається, місця йому тут вистачає. Живе Володимир Авксентійович у компанії двох пухнастих кицьок Красі та Мусі. На вулицю виходить рідко, усе ж таки вік – 7 березня має виповнитися 73 роки. Єдина розрада – інколи приходять друзі та навідується донька Наталка з онуком Олексієм. Згадуючи їх, Володимир Авксентійович усміхається.
З великої фотографії дивиться чоловік, чимось схожий на французького актора П’єра Ришара. «Це я ще зовсім молодий», – каже хазяїн квартири. «А сусіди знають, хто ви?» – «Сусіди-алкоголіки впізнають, – з легкою усмішкою відповідає Дахно. – Вважають, що я багатий, і постійно просять у борг пару гривень».
«В анімацію мене перетягнув Давид Черкаський»
Коли саме у нього прокинулася пристрасть до малювання, Володимир Дахно не пам’ятає. Каже – робив це завжди. І коли закінчував другий клас у довоєнні роки, і коли під час війни переїжджав із мамою з міста до міста. Хоча перетворити своє захоплення на професію, – такої мрії не було. У 10 років він, як і всі хлопчаки того часу, хотів вступити до Суворовського училища. Але батько Володимира Авксентійовича, професійний військовий, написав із фронту, що не хоче, аби син ішов його шляхом.
Закінчилася війна. Володимир Дахно, успішно закінчивши школу, поїхав до Києва – вступати до медичного інституту. «Склав усі іспити на відмінно, і мене зарахували на лікувальний факультет, – згадує Володимир Авксентійович. – Якраз тоді у Київському будівельному інституті на архітектурному факультеті навчався мій двоюрідний брат Володя. Тож я вирішив провідати його. Зайшов і оторопів – сидять хлопці в беретах перед великими дошками, на яких закріплено ватмани, щось малюють, креслять!.. І тільки тоді я зрозумів, що саме така професія мені до вподоби. Одразу ж поцікавився, чи ще не запізно вступати сюди, і чимшвидше поїхав забирати документи з медінституту. Там мене, звичайно, відмовляли. Насилу вирвався».
Для того, щоб заново вступити до інституту, Володимиру довелося складати по два іспити в день. І, що цікаво, він не потрапив на омріяний архітектурний! «Якраз тоді в першу чергу зараховували тих, хто демобілізувався з фронту, – говорить він. – Тож довелося йти на будівельний факультет». І тільки через півроку йому вдалося перевестися.
Попрацювавши кілька років за спеціальністю, Володимир Авксентійович пішов до архітектурної академії готувати дисертацію. «Я ж був вигадником, тож і вигадав таку школу: два корпуси, а між ними стадіон», – згадує він.
І вже проект було практично схвалено, аж тут на обрії виникли Марк Драйцун та Давид Черкаський з пропозицією піти працювати мультиплікатором на нещодавно створену студію.
«І хоча з Давидом Черкаським ми вчилися в одному інституті, але особисто не були знайомими. Зате він добре знав мої карикатури, які я малював до студентської стінгазети. Давид був чи не найпершим, хто приходив на них подивитися».
Вагався Володимир Дахно недовго. Покинув і дисертацію, і проект та й пішов освоювати нову для себе професію. Чого йому не пробачили в академії. З усіх робочих кальок шкільного проекту прізвище Дахна було стерте, а замість нього вписане інше. А школу таки побудували – на масиві Троєщина, неподалік від ринку «Юність».
Дебютував Дахно-аніматор 1960 року в мультфільмі «Пригоди перця» – першій роботі Творчого об’єднання мультиплікаційних фільмів студії «Київнаукфільм». Тоді він разом із Давидом Черкаським та Марком Драйцуном працював під керівництвом досвідчених майстрів Ірини Гурвич та Іполіта Лазарчука.
Повноцінний мульт-дебют Володимира Дахна як сценариста та режисера відбувся 1967 року. Коли вийшов мультфільм «Як козаки куліш варили». «Не знаю, звідки в мене виникли такі персонажі, можливо, вплинуло те, що я із Запоріжжя, – говорить Володимир Авксентійович. – Вигадав трьох запорожців на кшталт трьох мушкетерів. Фільм так і назвав «Три запорожці». Коли здавав його у Держкіно, то мені сказали: «Ні, краще було б назвати «Як козаки куліш варили», чи щось інше у тому ж дусі». Прийшов додому, тиждень мучився. Чимало назв перебрав. А потім зрозумів, що «Як козаки…» – найкраще звучить».
Уже в другій серії – «Як козаки у футбол грали» – до роботи приєднався художник-мультиплікатор Едуард Кирич, і зовнішність головних героїв значно змінилася. «Мої козаки були умовними, – пояснює Володимир Дахно. – Тож я попросив Кирича переробити їх, зробити м’якшими». Ось так три запорожці набули своєї «зоряної» зовнішності. Тоді ж зародився й творчий дует Дахно-Кирич, який проіснував не один рік. «Едуард, як на мене, й досі залишається найталановитішим нашим художником», – вважає Володимир Авксентійович.
«Енеїда» Котляревського мала звучати лише російською
Працював Володимир Дахно не тільки над козаками – його фільмографія налічує понад 20 мультфільмів. Але про них чомусь мало хто знає. Виняток – повнометражний анімаційний фільм «Енеїда». Що цікаво, ця жартівлива та іронічна мульт-екранізація твору Івана Котляревського мала вийти лише російською мовою. «Енеїду» я робив на замовлення Останкіно з російським текстом, – говорить Володимир Дахно. – Наші ж з Держкіно нею зовсім не цікавилися. Аж поки не побачили, як схвально сприйняли фільм у Москві. Тоді вони швиденько вирішили замовити український варіант. Я був готовий до цього, бо ж коли озвучували, на всяк випадок попросив Андрія Поддубинського, який читав текст, записати два варіанти».
До речі, ще за радянських часів Володимир Авксентійович зазіхав і на творчість Олександра Пушкіна – хотів екранізувати поему «Руслан та Людмила». Звичайно, у власному, дахновському, стилі. Проте не вдалося. Чому – він вже й не пам’ятає – чи то Москва дозволу не дала, чи грошей забракло.
Досвід, який нікому не потрібен?
Задумів у Дахна було безліч. Ще років із десять тому він підготував план того, що хотів би відзняти. Тут і продовження козацького серіалу: «Як козаки у космос літали», «Як козаки криницю копали», «Як козаки сон бачили». Задумав Володимир Авксентійович і новий мультсеріал на теми українських пісень. Мріяв він зробити повнометражний мультфільм про історію Києва, екранізувати фантастичну повість Андрія Дмитрука «Сон про лісове озеро», а також створити серіал спортивних мультфільмів до Олімпійських ігор 1996 року в Атланті. Проте його пропозиції нікого не зацікавили. І не дивно, бо ж на мультфільми, як і на кінематограф, грошей тоді не було. Не змінилася ситуація й зараз. На «Укранімафільм», так нині називається колишня мультиплікаційна студія «Київнаукфільму», за словами режисера, раніше знімалося близько 20 мультфільмів на рік. Нині – всього один.
«Немає у нас тепер анімації, – говорить Володимир Дахно. – А таку студію втратили! Але ж поки ще живі старі художники-мультиплікатори, можна було б передати досвід. Ось кілька років тому була в нас мультиплікаційна студія «Борисфен», куди мене запросили читати лекції. Звідти вийшло два покоління учнів. А потім діло припинилося».
А повчитися в режисера є чому багатьом молодим мультиплікаторам. Недаремно ж його фільми неодноразово відзначалися призами, нагородами та дипломами на різних мультиплікаційних фестивалях світу. Чого варта хоча б нагорода «Срібний сестерцій», якою 1974 року у Швейцарії відзначили серію «Як козаки наречених рятували»! Але Володимир Дахно із сумом констатує: «Нині я нікому не потрібен зі своїм досвідом…»
«Шукаю казкаря»
Проте Володимир Авксентійович рук не опускає. «Кілька років тому вийшла перша книга «Як козаки куліш варили», – говорить він. – Видав її художник-мультиплікатор Іван Будз, з яким я працював над серією «Як козаки інопланетян зустрічали». Тепер за власний кошт хочу видати «Як козаки на весіллі гуляли». Бракує тільки тексту. Тож зараз шукаю, хто б міг написати казку за сюжетом мультфільму. Адже у ньому все відбувається без слів».
Володимир Дахно живе на скромну пенсію 280 гривень. Плюс невеличка стипендія. Хоча в минулому йому і вдалося зібрати невеликий капітал, проте віддав його на іншу справу. «Позичив на лікування хлопчика, сина моїх знайомих з Полтави, – пояснює Дахно. – Його чи не до смерті залікували полтавські лікарі, а у батьків не було грошей, щоб привезти кваліфікованого лікаря з Києва. Я не міг залишитися осторонь, тож вирішив допомогти». Зробив він це не заради якоїсь вигоди чи слави. Просто Володимир Авксентійович сам колись пережив таку трагедію і знає, як боляче втратити дитину...
Тож мрія поки що залишається мрією. Але Володимир Дахно сподівається, що вона здійсниться. А тим часом він разом із Красею та Мусею переглядає по телевізору старі мультфільми, зроблені його друзями-колегами. І сподівається, що українська мультиплікація усе ж оживе.