Останній порятунок чи шахрайство з дозволу?
Хоча наша сім’я, як і більшість трудових радянських родин, багато речей, як тоді казали, тривалого користування купувала в кредит, до ломбарду, як і до позичання грошей у знайомих чи рідні, батьки ставилися з певною пересторогою. Але наші знайомі нерідко користувався послугами установи, що розташовувалася на Хрещатику. Одного разу довелося й мені завітати туди з подругою, яка викуповула якусь заставлену річ. Враження, чесно кажучи, залишилося не з приємних, хоча установа й видалася досить солідною. Згадала про все це після невеселої розповіді своєї знайомої, коли побачила на вулиці Щербакова кілька вивісок з написом «Ломбард», на мій погляд, над геть непідходящими для цього приміщеннями. А потім, придивившись, зрозуміла, що такий заклад у нашому місті можна зустріти мало не на кожному кроці. Певне, прибутковий бізнес, подумала тоді.
І «чорний день» настав
Дмитрик виріс у дружній родині. І хоч великих статків не мали, мамі вдавалося якось так вести господарство, що вони зі старшим братом ні в чому не мали відмови. Були в родині й сімейні реліквії, до них належали і золоті обручки та інші прикраси з дорогоцінних металів. «На «чорний день», – казала мама, ховаючи їх до шухляди.
В інституті, куди Дмитро вступив одразу після школи, він з перших днів щиро заприятелював з Віталиком, що теж був не з «крутих», бо їх із сестрою мама виховує сама. Хлопці разом ходили до бібліотеки, нерідко й у вільний час не розлучалися, бували й вдома один в одного. Тому, коли Віталикова мама захворіла, Дмитрик не лише співчував, а й чим міг намагався допомогти товаришеві. Жінку підлікували, і все, здавалося, знову стало на свої місця: друзі вчилися, батьки працювали. Та через певний час Дмитрик помітив, що товариш став ніби сам не свій. Коли ж спробував дізнатися, що сталося, Віталик лише зітхнув у відповідь. Але через кільки днів поділився з другом страшною новиною: у мами – рак, їй терміново потрібна хіміотерапія, а в них не вистачає грошей на ліки. Вирішили влаштуватися на роботу до комп’ютерного клубу, а поки отримають гроші, спробували взяти потрібну суму в борг. Але час минав, а знайти кредитора хлопцям так і не вдавалося.
Якось у справах друзі потрапили до універмагу на вулиці Олени Теліги. Проходячи до потрібної секції, не змовляючись, зупинилися біля оголошення, що обіцяло миттєвий грошовий кредит. «Було б у нас що закласти до цього ломбарду, і моя мама залишилася б живою», – зітхнув Віталик. А Дмитро одразу згадав про сімейні реліквії. Увечері, щойно мама повернулася з роботи, запитав у неї, чи хвороба вважається «чорним днем». Втомлена й заклопотана жінка спочатку відмахнулася, а коли син ще раз завів мову про недуги та заощадження, запитала, про яку хворобу йдеться. Коли ж почула страшний діагноз, відповіла, що «чорнішого дня» годі й чекати. На цьому розмова й закінчилася.
Аби лиш був повнолітнім
Наступного дня Дмитро розповів про сімейні реліквії Віталику та запропонував саме під них і взяти позичку. Приятель спочатку не хотів і слухати про таке, а потім запропонував з’їздити до ломбарду та докладніше дізнатися про умови. Працівниця виявилася жінкою привітною, дізнавшись, що хлопцям нещодавно виповнилося по 18 років, сказала: «Жодних проблем». Приходьте, мовляв, із паспортом та речами, які хочете закласти.
Дмитро поспішив додому, відкрив шухлядку, дістав звідти мамину обручку, каблучку з діамантами, яку тато подарував їй на срібне весілля, та хрестик на ланцюжку, і разом з Віталиком вони подалися до ломбарду, радіючи по дорозі удачі та складаючи плани щодо майбутніх заробітків. Тітонька, що перед цим консультувала друзів, хутенько прийняла золото, оцінила його й видала хлопцям гроші та квитанції.
Невдовзі Віталикова мама лягла до лікарні, а в друзів почалися навчальні та робочі будні. Спочатку їм доручали хоча й не дуже оплачувану, та цікаву роботу, але невдовзі від послуг студентів відмовилися. На пошуки іншого місця у друзів не вистачало часу, бо розпочалася сесія та й удома турбот побільшало. Добре, хоч лікування йшло успішно, і невдовзі Віталикову маму виписали з онкодиспансеру.
Щойно повернувшись додому, жінка, якій син розповів, де взяв гроші, потелефонувала до батьків товариша, аби подякувати за таку неоціненну допомогу. Дмитрова мати, почувши новину, мало не зомліла, але опанувала-таки себе і, побажавши жінці одужати, скрушно поклала слухавку на важіль. Трохи оговтавшись, відкрила заповітну шухлядку і замість золота побачила якісь папірці. Коли розгледіла їх та вчиталася, жінці стало зовсім зле – термін викупу минув два дні тому.
Хоч хрестик залишився
Поділилася неприємною новиною з чоловіком, разом поговорили із сином і наступного ранку вирішили йти викуповувати сімейні реліквії. На квитанції прочитали, що хлопці заклали речі до філії ПТ «Сапфір». Отже, є ще й головний офіс, тож за два дні, сподівалися, речі ще не могли зовсім зникнути.
Але привітна колись до хлопців тітонька тепер тільки сердито гримала на колишніх клієнтів та потерпілу матір, бо термін викупу закінчився і їх золото, як лом, здали, мовляв, на переплавку. На запитання, чому у молодих людей прийняли речі, які їм явно не належать, і оцінили не більш як на 25-30 відсотків реальної вартості, працівниця взагалі відповідати відмовилася.
У головному офісі, що розташований аж на Лівобережжі, довго не вдавалося застати директорку, а коли вона нарешті з’явилася, результат розмови вийшов такий самий. Мовляв, ми жодних порушень не припустилися і вам нічого не винні. На зауваження, що часу минуло небагато, а вони ж не щодня здають лом, тож, можливо, сімейні реліквії ще можна викупити, спочатку почули відмову, а потім все ж зглянулися на прохання й дозволили подивитися. Вдалося знайти й повернути лише ланцюжок із хрестиком. Потім керівниця «Сапфіру» всім своїм виглядом показала, що розмову з нею закінчено.
Авторові цих рядків пощастило не набагато більше, хіба що дізнатися, що ліцензію на діяльність установа отримала у Державній комісії з регулювання ринку фінансових послуг, а свідоцтво про реєстрацію – у Деснянській райдержадміністрації. Порушень у роботі вони не припускалися і взагалі не мають часу на спілкування з журналістами, оскільки їх зараз перевіряє податкова. А шкода, бо, на мій погляд, порушень у роботі ломбарду чимало. Назву лише найголовніші.
Якби ж законів дотримувалися
Згідно з чинним законодавством та договором, який, щоправда, важко навіть таким назвати, бо вміщений він на зворотному боці квитанції і підписів та печаток на ньому немає, заставодавця мали б попередити про те, що термін застави його речей минає, а вже потім їх реалізовувати. Та й про термін застави за цим так званим договором можна лише здогадуватися, а він мав би бути точно й чітко зазначений. До речі, без договору лормбард взагалі не має права працювати.
Каблучки, які громадяни здають під заставу, нерідко із коштовним камінням, іноді й діамантами, але їх ніде не реєструють, а отже, й не повертають власникам навіть після того, як метал здають на переплавку.
Згідно з чинним законодавством невикуплені речі ломбард має виставити на комісійний продаж і різницю в заставній та реалізаційній ціні виплатити клієнтові. Лише за умови, що річ не продали, її можуть здати як лом чи вторсировину.
А крім того, й працівниця ломбарду, можливо, формально вчинила й правильно, прийнявши речі у клієнта, якому виповнилося 18 років, але ж вона не могла не бачити й не розуміти, що золоті прикраси – це не його власність. У нашому випадку це були сімейні реліквії, але так само хлопці могли здати вкрадені речі.
У нашій державі є навіть спеціальний орган, який має контролювати роботу ломбардів, – Департамент із нагляду за кредитними установами. Але після спілкування з його працівниками склалося враження, що громадянинові, який схоче дізнатися про те, як має працювати ломбард та які в нього зобов’язання перед клієнтами, довгенько доведеться цього чекати. Принаймні мені порадили спочатку написати відповідного листа від редакції, а потім діждатися офіційної від-повіді.
Поспілкуватися з директором Департаменту Андрієм Оленчиком теж не вдалося, бо, за словами його підлеглих, постійно його не було на місці, а без дозволу керівника на жодні запитання вони відповідати не уповноважені. От і виходить, що заклад, до послуг якого люди вдаються у найтяжчі та найскрутніші хвилини свого життя, замість допомоги, ще більше ускладнює його. А мав би таки й справді допомагати, принаймні згідно із законодавством. Та хто ж його дотримується?!