Листувався з усім світом
Мені, коли працював відповідальним секретарем «Вечірки», доводилося не раз першим читати листи з далекої Австралії, котрі надсилав до редакції сивочолий Дмитро Васильович Нитченко (Чуб). Деякі готував до публікації в газеті. В одному з його послань зауважив афористичну фразу, котру запам’ятав як вельми повчальну. «Ви знаєте, чому я так надовго пережив своїх ровесників? – писав пан Дмитро. – Бо не закопував себе ложкою й виделкою». Тобто не об’їдався в заможній Австралії. Помер Дмитро Васильович у 94 роки.
Дмитро Нитченко – унікальний письменник насамперед тим, що мав особливий талан, він умів і любив писати листи. Здавалося, в часи миттєвої доставки інформації за допомогою Інтернету та інших засобів електронної пошти епістолярні труди доволі старомодні й навіть зайві. А от Нитченко знаходив якесь особливе задоволення в тому, аби за давньою звичкою відправляти листи в конвертах. Звісно, не в засобі надсилання кореспонденції кохався чоловік, а саме в написанні її. Це був справді вид літературної діяльності, невпинний літературний процес.
«А Нитченко-Чуб в листуванні завзято Рекорди побив:
Отримують зразу його адресати По 200 листів!» – віршував на цю тему один з його адресатів Іван Качуровський.
Я тримаю в руках уже п’ятий том видрукуваних листів, цього разу до Нитченка. Зокрема від Уласа Самчука, чий столітній ювілей також припадає на лютий. Очевидно, це зібрання не буде останнім, бо, як стверджує Нитченкова молодша донька Леся Ткач, котра займається впорядкуванням його літературної спадщини, батькові архіви, здається, невичерпні. Письменницькі листи – це історико-культурні документи епохи, які дають ґрунтовні уявлення про розвиток літературних процесів і в Україні, і в діаспорі, засвідчують їхнє взаємопроникнення і взаємозбагачення, одразу ж привернули увагу літературознавців. Вони лягли в основу багатьох дисертацій, а Володимир Кузьменко ще 1998 року навіть підготував монографію «Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років XX століття».
Є письменники-романісти, сатирики, поети-пісняри. Не знаю, чи існує в літературознавчих класифікаціях таке визначення як письменник-епістолярій. Якщо ні – хай буде. І Дмитро Нитченко – перший представник цього жанру.
До речі, воістину сподвижницька, меценатська літературна праця Дмитра Васильовича стала підставою для літературної премії його імені. Він заповів зібрані ним у далекій Австралії гроші і книги розподілити по бібліотеках України, що й зробила Ліга українських меценатів на чолі з Михайлом Слабошпицьким.